Читати книгу - "Берег любові"

Посилали майстрові радіограму під Новий рік — відповіді ніякої. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотів відповісти.

— Образили ми його, —  сказав замполіт. —  Справдібо якось недоладно вийшло... Вічний наш Ягнич, трудяга й наставник, «батько літаючих рибок» — і десь тепер поза «Оріоном»... І «Оріон» без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути...

Було тут їм над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пізно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кураївку, стати лицем до інших вітрів, що прийдуть на зміну вітрам молодості. Дехто, може, й безболісно сприймає такі повороти долі, без особливих душевних травм вживається в світ парканчиків та палісадничків, але ж Ягнич їхній...

Неможливо було їм уявити свого колишнього «завпарусами» з морквичкою та петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч і просто, але глибоко жив.

Справді, неспокій майстра носив у собі здорове морське честолюбство. Чи, може, вивітрюється й таке? Затявся старий у своїй амбітності, зжився зі своєю образою і врешті поставив на «Оріоні» хрест — логічно було зробити й таке припущення.

Людей незамінних нема, багато хто так вважає, але чому ж відсутність Ягничеву вони ще й досі на «Оріоні» почувають? І не тільки, що забрав із собою якийсь унікальний досвід, практичні знання, «забрав вітри», не достачало їм навіть його дивацтв, вічної його буркотняви, навіть химерної отієї термінології, що брала свої початки ще десь, мабуть, від кураївських рибальських банд та дубків. Коли, бувало, з'явиться в нього настрій звернутись до паруса лагідно, майже інтимно, то він його й назове по-своєму: жагель або ще ніжніше — жаглик... Про косий парус він скаже: косець... Підставляти паруси під вітер — це в нього вийде зовсім коротко: парусити... А замість «ставити паруси!» він теж скаже на свій манір — «розвинути вітрила!»

І молодим це навіть подобалось. Хто підсміювався, а декотрі самі підхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам «розвинути вітрила», будемо парусити!..

Колоритна Ягничева постать дедалі мовби повніше розкривалась капітанові та його замполітові своєю суттю, ця людина чимось важливим імпонувала їм обом, згадували Ягнича не знічев'я, а з внутрішнього поклику, і найчастіше в хвилини якихось утруднень.

— Людина-амулет, хтось про нього сказав, —  роздумує замполіт, —  інакше кажучи, людина, що й для інших залишається чимось потрібна, може, навіть заповітна. Може, ми завжди відчуватимем його відсутність? Тільки зараз розумієш, наскільки були ми один одному істотним доповненням, тоді й не думалось про міру втрати, тільки розлука ось виявила це...

Але ж затявсь, замовк, голосу не подає. Загоївши завдану рану, міг, зрештою, і збайдужіти: скривджений, напівзабутий, живе десь іншими клопотами, спиною до моря, до свого «Оріона». Чи, можливо, й вона, ота пристрасть майстра, трудова прив'язаність, майже сліпа любов до летючих цих вітрил, має властивість зношуватись, стиратись, колись-бо вичерпуватись?

Одного дня під час навчань, коли курс «Оріона» пролягав повз кураївські береги, весь екіпаж, ніби по сигналу, разом висипав на палубу: Кураївка! Ягничеве родиме гніздо! Існує вона в морських лоціях, поруч з іншими орієнтирами описані і її стабільні вогні... Десь там зараз, у степових просторах, догорає ватра Ягничевого життя. Навіть без бінокля видно було в далечі повите садками село, знану всіма моряками Кураївку...

Прикордонницька вишка маячить з одного боку, мов лелече гніздо на стовпі, з другого з'явилися силуети якихось нових корпусів. А що ж то перед ними, біля самої смужки прибою, обрисом схоже на судно? З високою гінкою щоглою (чи вона не з сталевої труби?), підняло над собою крило білого паруса, отой самий косець... З пластика чи з білої сталі — блищить на сонці сліпучо, озивається звідти до моря якимось загадковим, нерозшифрованим кодом.

Капітан перший догадавсь, усміхнувся своїй догадці:

— Брат «Оріона»...

XXVII

Буває, лежить на березі підранений птах, піднявши крило. Інші птиці пролітають над ним, а цей все біліє незрушно на місці...

Як двійник, як відгомін того «Оріона» далекого, справжнього, виріс химерний Ягничів вітрильник на підмурках старої лайби. Силуетом (особливо з відстані), білим одиноким крилом незмінно приверне увагу тих суден, що зрідка проходять у цих водах, образ його торкне душу і бережанина, якщо вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат «Оріона», хай, може, і не досконалим своїм виглядом, а таки промовить щось, навіваючи легкий смуток і роздуми про життя, про далекі мандрівки. Справді щось небуденне, щось сумовите і прагнуче є в тому піднятому вгору крилі.

Ясна річ, знають і в Кураївці, що Ягнич-оріонець на комплексі якусь дивовижу спорудив. Інна спеціально приходила з дівчатами подивитись. Побувала аж там нагорі — біля стерна, оглянула бутафорські гармати й такі ж умовні якірні ланцюги, та найдовше затрималась біля німфи-русалки, що, усміхнена, в позі, сповненій справді красивої пластики, вигнулась тілом на самому гребені судна, випнулась до моря грудьми.

Напівдівчина, напівриба чи напівдельфін?

Загадкова ця істота, певне, має оберігати моряків від усяких нещасть. Багато, може, більше, ніж будь-кому, сказало Інні це Ягничеве морське божество і саме стрункощогле творіння. Якимось дивним чином у витворі поєдналось реальне й намріяне, будень і свято, юнацьке жадання просторів і туга згасаючих літ, пориви душі і обраненість крила — тут справді «з журбою радість обнялась». Сам майстер досить стримано оцінював своє творіння, при Інні зауважив тільки, що силуетом вітрильник вийшов непогано, далеко видно його, буде ще один орієнтир для моряків. Когось творіння це веселитиме, когось розважить, іншого нічим не заторкпс, а для дівчини в цім незрушнім вітрильнику був сам Ягнич із щемливою, аж несподіваною для нього відкритістю душі, що з такою творчою вільністю винесла на люди своє заповітне. Почувалось, що цей вітрильник з усміхненою русалкою — то модель його молодості, він — як прощання, як образ пережитого життя, дужого й сильного. Ось так він виповів себе. Скільки вкладено праці в цей витвір, безхитрої, майже даївної любові й фантазії! Ще раз переконалась, що натурі оріонця від природи притаманна жива поетичність, є в ньому ота іскра, є! Хай неусвідомлено, хай, може, стихійно, але вона раз у раз виявляється і, може, найбільш показала себе тут, у цьому нафантазованому кораблі. Бо в ньому, навіть прикутому, таки ж відчувається сила, розгін, неспокійний, відважний дух мореплавців! Як умів, так і відтворив оріонець своє заповітне, в образі вітрильника втілив саму істинність свого мужнього й послідовного життя!..