Читати книгу - "Новини"

— Як справи у Саші? — знову спитав я.

— Я не цікавлюся його справами,— вона викинула цигарку.— І тобі не раджу.

Ми пірнули в підземний перехід, що вів до платформ. Довго чекати не довелося: потяг з’явився майже відразу. У пропливаючому повз нас віконці між фіранками майнуло обличчя немолодої фарбованої жінки. Соня з посмішкою зробила ручкою — і та збуджено замахала у відповідь. Потяг крякнув, гримнув, зашипів і поволі зупинився. Коли пасажири почали виходити, ми підійшли ближче до провідниці. Нарешті за сторонніми спинами на підніжці з’явилася маленька жіночка в джинсах і бежевій курточці, я одразу перехопив у неї дві величезні сумки.

Маму Соні Купер звали Ніна Іванівна. У неї була коротка біляста зачіска, такий же гостренький носик, як у дочки, і дуже стурбовані очі, які наче щосекунди очікували, що станеться якесь лихо. Сімейна схожість теж мала місце, з тою різницею, що Соня скидалася на хитру лисицю, а її мама — на перелякану.

— Це Даня, я тобі розповідала,— відрекомендувала мене Соня після того, як вони відірвалися одна від одної.

— Дуже приємно,—  трохи сконфузилася Ніна Іванівна, а я брякнув якусь заяложену люб’язність.

Що я роблю в цій фантасмагорії? Чому лізу в кожну халепу?

Але часу на міркування вже не було — я тягнув дві важенні торби з продовольством, і тільки зараз до мене дійшло, навіщо мене сюди запросили.

— Дані, мабуть, важко! — захвилювалася мама Соні, коли ми вийшли з тунелю.

— Дрібниці, Ніно Іванівно,— відповідав я, стримуючи змучений стогін. Хіба ревуть воли, як ясла повні? Зовсім не важко. Даня ж створений природою, щоб транспортувати все важке, об’ємне, незручне, до того ж може два тижні обходитися без води та їжі.

— Не хвилюйся, ма, Даня зараз впіймає нам таксі,— посміхнулась Соня.

Даня, виявляється, ще й таксі нам упіймає, думав я, перехоплюючи зручніше здоровенні торби. Давай-давай! Даня ж людина-подарунок, людина-«так», суцільна промениста посмішка! Казка, а не людина!

— Це ж так дорого! — стривожилася жінка.

— Та що ви! — Я вже відчував, як під курткою просякає потом сорочка.— Це ж копійки...

Що за чортівня відбувається? — гадав я. Ми бачились усього чотири рази в житті, і ця дівчина вже взяла мене в оборот, немов ми п’ятнадцять років у шлюбі. І ось я вже другий раз сплачую за її таксі, мій хребет ламають її торби, я посміхаюсь її матусі... Соню, може народиш мені дитинча?

— Де ти працюєш, Данечко? — розпитувала мене тим часом Ніна Іванівна.

— Ма, я ж тобі розповідала! — вигукнула Соня з докором.— А ти чомусь робиш вигляд, що не знаєш! Даня — журналіст! Коли когось убивають, він пише про це новину!

На щастя, наймоторніший з «бомбі», що чергують біля вокзалу, перехопив нас і тимчасово врятував мене від подальшого допиту. «Куди їдемо?» Відповіді на це питання я точно не знав.

— На Олексіївку! — відповіла Соня.— Проспект Людвіга Свободи, 51.

Ти ба! Це ж гуртожиток номер дев’ять ХНУ імені Каразіна! Вона живе в тому самому гуртожитку, де п’ять років поспіль прожив і я! Згадалися іменинна вечірка зі Скобою і дівчина в халатику із замотаним рушником волоссям... Виходить, мені не примарилось — це дійсно була вона... І Скоба тоді купував у неї... А вона бере, чи брала, у Саші...

Молодий таксист скоса поглядав на колінки Соні Купер, викатував пробні шари, намагаючись нас розговорити, але всі ми вперто мовчали: Соня зневажала таксиста, бо всі гарні дівчата зневажають таксистів, Ніна Іванівна боялася і таксиста, і великого міста, тому через цей стрес дивилася у віконце, немов закляклий кролик, що опинився у клітці удава, а я поринув у власні думки... Добре, що доїхали швидко.

Напрочуд охайна кімната Соні Купер на восьмому поверсі гуртожитку радикально відрізнялася від нашого чоловічого свинарника на третьому, де я існував ще чотири роки тому. Соня мала «двушку»,— заправлена постіль, надаровані кавалерами м’які іграшки, дзеркало з батареєю косметики, фіранки, килимець, усе чистенько, акуратно, приємненько.

Добре, як студентом-розбишакою третього курсу історичного факультету прокидаєшся в такій дівочій кімнатці, наприклад, у четвер, о сьомій тридцять ранку. Вилазиш з-під ковдри абсолютно голий, озираєшся на Соню, яка ще спить (загоріла колінка світить з-під ковдри), включаєш електричний чайник, щоб зробити собі не найгіршу в світі розчинну каву, береш горнятко, куштуєш, закурюєш, пускаючи дим у віконце і дивлячись на весь світ з восьмого поверху. Та що там за світ — звалище, базарчик, кіоск, в якому тьотя Рима цілодобово розливає пиво й горілку. Плентається побитий безхатченко, поспішають на пари студенти. А ти в раю, хлопче! Ти щоранку прокидаєшся поруч з двадцятирічною лялечкою, про яку міг тільки мріяти в своєму задрипаному райцентрі! Мине десять років, ти одружишся, відпасеш собі черево, розчаруєшся, частково зіп’єшся, в тебе з’явиться помітна сивина, ти почнеш лисіти, і ці цукерочки навіть погляду не кинуть у твій бік! Інший розбишака буде прокидатися з ними, а ти будеш купувати