Читати книгу - "Ярино, вогнику мій"

– Який же ти нестриманий, Аязе-мурзо, – усміхнувся той. – Спочатку тобі треба дати їй свободу. У твоєї рабині є якісь родичі, чоловіки або жінки, які можуть дати згоду на цей шлюб?

– Ні, вона кругла сирота, – безсовісно збрехав Аяз.

– Тоді тобі необхідно кадія або імама, які погодилися б стати її опікунами, і вже з їхньої згоди укласти ніках, – усміхаючись, промовив каді.

– У такому разі, чи не погодишся ти, ефенді, узяти на себе цей почесний обов’язок? – прямо запитав мурза. – Природно, що не задарма!

– Ні! – відрізав той, а потім так м’яко забрав мішечок із грошима, що монетки навіть не брязнули. – Мені вистачить і цього, а твої шлюбні махінації мене не цікавлять, і я не бажаю брати в них участь!

– Та як ти смієш?! – спалахнув гнівом Аяз.

– Не турбуйся, твою таємницю я не відкрию нікому, – пообіцяв каді. – Але на світі є чимало імамів і кадіїв, які не відмовлять тобі в здійсненні твого бажання. Хай захистить тебе Аллах, Аязе-мурзо.

Від кадія Аяз вийшов розлючений. Він сподівався за допомогою грошей швидко залагодити питання опікунства. Але відмова кадія завдала клопоту – якщо не погодилася ця далеко не кришталевої репутації людина, то де гарантія, що так само не вчинять інші? «Напишу про це батькові і попрошу в нього допомоги – він не відмовить. А поки поїду з Яриною в улус – нарешті можна буде спокійно пожити з нею в своє задоволення!» – вирішив Аяз. І, відправивши батькові листа, почав збиратися в дорогу – містечко душило його, немов зашморг, і він сумував за степовим простором.

Повернувшись із Яриною до улусу, Аяз насамперед розібрав і розглянув усі накопичені скарги улусників і спокійно зажив, тим паче, що його життя стало приємним – Ярина була лагідною й охоче проводила з ним час. Він не усвідомлював, що в дівчини не залишилося іншого вибору і вона змирилася зі своєю долею. А сама Ярина часто замислювалася, що чекає її далі і як довго Аяз буде терпіти ось такі невинні стосунки між ними? Але відповіді все одно не знаходилося, тому вона просто жила, поклавшись на волю Божу.

Тяглися дні, розмірені й одноманітні, – в улусі Ярині зайнятися особливо було нічим, утім, як і у Феррах-Кермені, тому вона частенько нудилась.

Минула весна, настало спекотне літо. Одного разу жаркого липневого дня Яринка розташувалася в тіні кущів на березі невеликої степової річки. Напівлежачи на м’якій повсті, дівчина задумливо дивилася на нескінченне море жовто-зелених, уже вигорілих трав. Підійшов Аяз і присів поруч, не зводячи з неї очей.

Останнім часом Ярина помічала, що її хазяїна щось мучить і він часто сидить похмурий і замислений. Причина була прозаїчна – бей досі не дав відповіді, й Аяз побоювався, що батько дуже гнівається на нього. Ярина помітила в очах свого господаря муку, їй стало його шкода, і вона посунулася до нього ближче, поклавши голівку йому на плече. Аяз щасливо всміхнувся і пригорнув її до себе.

– І що ти за жінка така, Яринко, що робиш зі мною все, що забажаєш?! То строга, то лагідна, то сумуєш, то веселишся, наче дитя, то червонієш від слів кохання, то підступно дражниш! – мовив Аяз. – Ти істина володарка моєї душі!

– Я твоя рабиня, Аязе, – відповіла Ярина і посмутніла.

Аяз відхилив комір її сукні і, цілуючи їй шию, прошепотів:

– Подаруй мені своє серце, а натомість я подарую тобі свободу.

– Торгуєшся? – скинувши темну брову, запитала дівчина.

– Ні, міняюся!

– Нечесний обмін! Ти хочеш відняти у мене все: і серце, і волю. Адже так я цілком належатиму тобі, Аязе, – усміхнулася Яринка.

– Я вже давно цілком належу тобі і не соромлюся такої неволі, – усміхнувся Аяз.

Раптом з’явився слуга і доповів Аязові, що його чекає батько, який приїхав без попередження. Мурза схопився, занервував.

– Ярино, я хочу попросити тебе поки не попадати моєму батькові на очі. Я сам скажу тобі, коли буде можна, – попросив він.

– Добре. Але я б ніколи не вийшла до нього, бо знаю, що у вас так не заведено, – здивовано пообіцяла дівчина.

Але Аяз її не дослухав і побіг в улус. «Вочевидь, батько розгнівався, якщо особисто приїхав до мене. Що ж, не захоче допомогти або стане забороняти, усе одно вчиню по-своєму. Нікому не дозволю мені заважати або вказувати!» – думав він.

Але Шагін-Тимур-бей радо зустрів його, і в бідного Аяза трохи відлягло від серця. Сидячи з сином у наметі, Шагін-Тимур життєрадісно теревенив, повідомивши йому, що дорогою до нього відвідав онука і ніяк не міг натішитися хлопчиком. «Він дуже схожий на тебе, Аязе. Такий же спритний і милий, як і ти в дитинстві», – говорив задоволений дід. Потім поскаржився на молодших синів і поремствував на власне здоров’я, а тоді обережно мовив:

– Мені було цікаво подивитися, як ти керуєш улусом, і бачу, що можу тобою пишатися, Аязе. Але я приїхав особисто покликати тебе, сину мій, у черговий похід – Хмельницький зі своїми козаками знову йде війною на Польщу[48] і просив допомоги у хана, а хан йому не відмовив, – і допитливо поглянув на сина, побоюючись, що той відмовиться. Адже минулого року Аяз навідріз відмовився йти під Батіг, заявивши, що під Берестечком досхочу ганьби наївся, відступаючи з ханським військом, і ще раз так ганьбитися не хоче.

Аяз від досади скривився – не тому, що перспектива нажитися здобиччю і ясиром його не надихнула, а тому, що доведеться розлучитися з Яриною. Проте, не бажаючи сперечатися з батьком, погодився.

– Купці знову скаржилася на тебе ханові, Аязе, – несподівано суворо мовив старий. – Ти знову зайнявся грабунками?

– А що тебе в цьому бентежить?

– Ти не відправляєш ханові подарунків з того, що береш із купців, – скривився батько. – І саме ця обставина його дратує.

– А я що, на беш-баш[49] ходжу, що мушу ділитися частиною здобиччі? Це подарунки особисто мені. Чи тобі охота бачити мене в злиднях? – роздратовано промовив Аяз, бо ці побори становили одне з джерел його доходів.

– А ще на тебе скаржилися інші мурзи – твій улус часом заходить на чужі пасовища, і до тебе перебігають люди з інших улусів. А минулої осені