Читати книгу - "Жінка в пісках"

прийде літо. Згідно з довгостроковим прогнозом, протягом трьох-чотирьох днів з материка пошириться високий атмосферний тиск і виникнуть метеорологічні явища, характерні для літа. Коротше кажучи, було б чудово, якби за тих три дні я зумів приготуватися до зустрічі з тобою і зробити так, щоб ти не могла відірватися від цього листа. Однак три дні — недостатній для цього час. Бо, як сама бачиш, протокол цих зізнань займає три густо списані зошити великого формату й охоплює цілий рік мого життя. Я мав опрацювати за день по одному зошиту: дописати, викреслити, виправити, щоб залишити їх тобі в найбільш зрозумілому вигляді. Величезна робота! Та я був у бойовому настрої. Купив на ніч пиріжків з м’ясом, щедро приправлених часником, і повернувся того дня додому на дві чи три години раніше, ніж звичайно.

То які ж наслідки?.. Огидні... Я тільки ще раз переконався, що мені страшенно бракує часу. Я знову перечитав свої записки, і навіть мені самому стало неприємно — в них відчувалося намагання виправдатись. Та це й природно, адже в таку похмуру, дощову пізню ніч гіркі думки ще більше тривожать душу. Треба признатися, що кінець трагедії масок був досить гнітючий, однак я і далі вірив, що діяв з розумом. Без такого переконання навряд чи зумів би писати з такою невтомністю, навіть не знаючи, чим стануть ті записки: моїм алібі чи, навпаки, речовим доказом вини. Правду кажучи, я готовий визнати свою поразку і все ще твердо переконаний, що лабіринт, куди я сам себе загнав, був до останку логічно неминучим стражданням... Однак, усупереч моїм сподіванням, записки не переставали жалібно нарікати, мов приблудна кішка, замкнута в кімнаті. Невже мені доведеться не зважати на брак часу й дотягувати їх до такого рівня, який мене задовольнив би?

Ні, досить. Яке нестерпне відкриття! Тільки-но я твердо вирішив в усьому признатись, як мені здалося, ніби в горлі застряв шматок жилавого м’яса. Записки, переповнені моїми зойками, не такі вже й суттєві, тому я не ображусь, якщо ти їх тільки переглянеш. Ти, наприклад, не зносиш вищання електричної дрелі, тарганів і скреготу чогось металевого по склу, та навряд чи можна сказати, що такі речі мають у житті якесь значення. Очевидно, дрель викликає у твоїй уяві бормашину в кабінеті зубного лікаря, а от у двох останніх випадках, мабуть, ідеться про своєрідну — інакше й не назвеш — психологічну висипку. Правда, я ще не чув, щоб хтось від неї помер.

Однак треба знати міру — пора кінчати. Хоч би скільки я виправдовувався, це нічого не дасть. Важливіше, щоб ти не відривалася від листа, щоб моє минуле стало твоїм теперішнім... щоб потім ти взялася до записок і читала їх, не відриваючись, до самого кінця...

(Певно, ти вже зручно вмостилася? Чай у низькій зеленій бляшанці. Окріп — у термосі).

Чорний зошит

До речі, зошити упорядковано за кольором обкладинки: чорний, білий та сірий. Зрозуміло, між кольором і змістом немає жодного зв’язку. Я вибрав їх навмання, тільки для того, щоб легко розрізняти.

Мабуть, почну з розповіді про сховище. Зрештою, яка різниця, з чого починати. Та найлегше розпочати її з того дня. З того дня півмісяця тому, коли я мав їхати у відрядження в район Кансай[8]. То була моя перша поїздка, відколи я виписався з лікарні. Думаю, і ти надовго запам’ятала той день. Метою поїздки начебто була перевірка ходу будівництва фабрики поліграфічної фарби в Осаці, а насправді з того дня я замкнувся в пансіоні S. і взявся здійснювати свій задум.

Того дня у щоденнику я записав ось що:

«26 травня. Дощ. За газетним оголошенням відвідав пансіон S. Побачивши моє обличчя, дівчинка, що гралася в палісаднику, заплакала. Вирішив зупинитися тут — місце гарне, розташування кімнати майже ідеальне. Бадьорить запах нової деревини і фарби. Суміжна кімната теж начебто порожня. Було б добре, якби вдалося орендувати і її, не викликавши підозр, але...»

У пансіоні S. я не збирався жити під вигаданим прізвищем і видавати себе за когось іншого. Хоч це й може здатися нерозсудливим, але в мене був свій розрахунок. Моє теперішнє обличчя не годилося для дрібного шахрайства. Справді, як тільки та дівчинка, мабуть, школярка, мене помітила, то відразу почала хлипати — наче перед нею плило продовження страшного сну. А от управитель поводився на диво люб’язно — напевно, старався якнайкраще обслужити клієнта...

Ні, привітним був не тільки управитель. Хоч як це прикро, майже всі люди, з якими я стикався, ставилися до мене з підкресленою привітністю. Поки я не заходив з ними у тісні стосунки, на їхніх обличчях з’являлася приязна міна. Це ж природно. Якщо вони не бажали дивитися мені прямо в очі, то принаймні мусили бути чемними. Завдяки цьому я уникнув зайвих розпитувань. Відгороджений від людей стіною їхньої люб’язності, я завжди був цілком самотній.

Майже половина з вісімнадцяти кімнат пансіону S. була ще не заселена — мабуть, тому, що його збудували недавно. Хоч я і не просив, та управитель вибрав мені найдальшу кімнату, біля запасних сходів на другому поверсі — вираз його обличчя свідчив, що він усе добре розуміє. Кімната мала вже ту перевагу, що її вибрали спеціально для мене. Вона була з ванною, правда, не найкращою, а крім того, на відміну від інших, з великим еркером, схожим на засклену терасу. В кімнаті стояли столик і два стільці. Запасні сходи вели до стоянки на чотири-п’ять машин, і звідти можна було вийти на другу вулицю. Зрозуміло, що й це підвищувало її цінність. Та оскільки я приготувався відразу внести певну суму грошей, то заплатив наперед за три місяці. Принагідно я попросив купити мені в найближчій крамниці постільні речі. Вдаючи, ніби він дуже радий, управитель довго розказував, як справно працює вентиляція, як сонячно в цій кімнаті. Він так розпалився,