Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Чому я не втомлююся жити 📚 - Українською

Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

200
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Чому я не втомлююся жити" автора Ярослав Йосипович Мельник. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:
можна зрозуміти: адже цілилися в людину, а ти сховався в жалості, в любові до якої-небудь комашки, і все, що повинно роздратувати тебе — цей дощ ненависті — все пішло в пісок, не промочивши тебе. У світі зла йдуть дощі, йдуть сильні зливи, і кожна крапля ненавидить іншу, і лише один крок, один порух душі — там чекає на тебе світ інший, завжди сповнений світла, сонця, тут же, в цьому ж місці, в цьому ж часі. Поглянь навколо — все кличе до жалості, почни з того, щоб любити що-небудь живе, заховайся від проливних дощів, переступивши невидиму стінку в цій же миті, в цьому ж часі. У світі любові — потоки сонця, не дивися на зірки — забудеш себе, дивися на комашку, люби її — згадаєш себе, зрозумієш, у чому ти конкретний, у чому ти є.

Домініка засміялася від радості — знову їй добре, знову вона зрозуміла, а люди — вони відбирають у неї істину, заважають їй бути так глибоко, як хоче її серце. Вона притулилася щокою до подушки, до щоки Торвіга: зелені крони полетіли у неї під ногами, щось загуркотіло вгорі, понеслося по трубі сміттєпроводу — вона вбігла в свою квартиру, зачинила двері. Серце радісно билося в грудях: пронесло! Цього разу жахлива доля пронеслася мимо. Торвігу, синочку мій! Ти живий, неушкоджений — моя клітинко. З моєї клітини ти розвинувся, пустив паросток, подолав бар’єр дев’яти місяців, ростеш все вище і швидше, набираючи силу: удачі тобі! Лети! — те, що було моєю клітинкою, — лети! Окреме, щасливе. Окреме життя, окрема душа, пов’язана зі мною пуповиною! Я була на твоєму шляху: сама розвинулася з клітинки, з клітинки тих, хто розвинувся з клітки. І ти — ти також підеш, перетворишся на родючу землю, залишивши клітинку на землі. Так що ж ти був, хто ж ти є, Торвігу, мій син і син людський? Чи ти є більше, ніж є я, ніж були твої діди і будуть твої внуки — що почалися з клітини й клітинкою закінчилися? Ні, не закінчилися! — продовжилися — уже не в собі, в інших: вже не вони — а хто ж? Сини — це ми, і ми — це наші батьки. Але кожен є він: як пережити людині це протиріччя? — він сам і не сам. Цього не можна, неможливо осягнути!


Домініка застогнала і розплющила очі.

— Ви себе поводьте спокійніше, — поруч сиділа молода струнка жінка в красиво пов’язаній хустці. — Найкраще — лежати, робити вигляд, що вам море по коліна. Це їм подобається. А якщо ви будете кричати, смикатися — вам доведеться довго лежати прив’язаною. Якщо будете тихо себе поводити — вам же краще: швидше переведуть із наглядової в загальну палату. Спочатку всі гострі потрапляють сюди, а потім їх розподіляють. Ось там, ближче до дверей, ще дві прив’язані. Але ви не бійтеся — нічого страшного, до цього звикаєш, мене теж спочатку прив’язали, я тихо лежала, мене попередили: вони подумали, що я безпечна, і відв’язали. Їм же краще — з-під прив’язаної треба виносити.

Пролунав жахливий крик, і красива жінка пояснила:

— Вчора новеньку доставили, стрибнула з третього поверху, хлопець кинув, вона і стрибнула, — зараз ось бунтує, чимало бунтують спочатку.

Домініка повернула голову і побачила трьох санітарів, які товпилися навколо одного з ліжок.

— Будеш їсти?!

— Тьху!

— С-сука!

— А-а-а!

— Що вони з нею роблять? — запитала похололим голосом Домініка.

— Плюватися ще буде! На! — донеслося звідти.

Почувся глухий звук і стогін.

— Та ну її, Стьоп, навіщо тобі потрібні неприємності?

— Так вона ж, сука, мене вкусила.

— Так я ж казав — тримай за підборіддя.

— Вивернулася, блядь.

— Тримай ноги, ноги тримай! Сядь на живіт.

— Покидьки! Пустіть, пустіть!

— Давай!

Почулися булькання, кашель, плювки.

— Ай, сука! Пєть, давай шланг. Ну шо? Злякалася? Будеш їсти — ні? Счас будемо заливати — не хочеш? Ну шо дивишся — ну їж, дура, здохнеш же.

— Не хочу, гади! Розв’яжіть мені руки! Покидьки!


Домініка втягнула голову в плечі — їй було дуже страшно, вона ніколи не бачила таких жахливих сцен — і все в ній переверталося від обурення. Але одночасно вона відчула, як вперше у неї всередині щось розпружилося — стало якось легше дихати: ослабло непереборне бажання вириватися з пут, протестувати. Вона чула крики дівчини і бачила себе, але вона розуміла, що це не вона, що це інша людина відчуває те ж, що довелося недавно пережити їй. Вона була не одна, не самотня у своєму почутті — однією з багатьох. Але навіщо вони знущаються над людиною, хто дав право зневажати людську гідність? Адже ця дівчина їла б — якби її розв’язали, випустили звідси. Адже вона не їсть, бо не хоче їсти з рук мучителів!

— Ось так, — почулися голоси санітарів. — Ось, молодчина, тепер ще кашу з’їж.

1 ... 60 61 62 ... 68
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чому я не втомлююся жити"