Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Домініка побачила, як дівчина, з волоссям чорним, як вугілля, давилася рисовою кашею, яку їй запихав в рот один із санітарів. Мотузки, що зв’язували їй руки, були ослаблені, і вона напівсиділа, сорочка сповзла їй з одного плеча, і Домініка, помітивши, як один із санітарів пожирає очима це плече, відвернулася, відчувши серцебиття. Вона зрозуміла, що це горда дівчина, і від цього — від того, що її зв’язали, принизили, зламали, змусили їсти з ложки — Домініці зробилося погано, як ніби це її власне плече, що його довго ховали від усіх чоловічих очей, яке призначалося для єдиних, коханих очей, — виставили напоказ, оголили для загалу. Але кому скаржитися, з ким говорити? Їй пояснять, що ніхто нікому не бажає поганого і всі тут працюють для блага нещасних. Їй наведуть приклади, як ті, кого вчасно не прив’язали, накладали вночі на себе руки, як вмирали від голоду нещасні, які вважали, що вмонтований у них радіоапарат наказує їм не їсти. Так невже потрібно рахуватися з хворою волею — невже потрібно людині дозволяти розпоряджатися своїм життям? А ви — ви яке маєте право розпоряджатися ним?! Домініка закусила губи. А ви? — ви хто такі? — чи вам вирішувати, хочу я жити чи ні? Вам — грішним, у пороках, можливо, у сто разів гірших, ніж мої? Ви самі покінчите зі своїм життям, якщо вам буде треба — підете до лісу, щоб ніхто не бачив, і ви не визнаєте права кого б там не було взяти на себе керування вашими думками, вашим мозком; і ось тоді, схоплені за руки, ви зрозумієте, що відчували ті, кого ви хапали за руки. Але ні — їй пояснять, що людське життя понад усе, а людська воля — не понад усе. Тому що є воля вбивці, є воля ґвалтівника. А хіба у санітарів не воля — не воля ґвалтівників? І хіба той санітар, коли він сів на живіт дівчини, не схопив її там, де йому хотілося? То чому ж воля інших людей таки понад усе? Як вона зможе довести людському суду, що був погляд санітара на оголене плече, що рука, яка обхоплювала стегно молодої брюнетки, багато відчувала? Так що ж — є, отже, вищий суд, перед яким нічого не сховається, де вся правда постає такою, якою вона є, і не можна приховати того, що було, не можна визнати неіснуючим те, що мало місце. Хтось повинен відстояти правду — правду цієї дівчини: розбити логіку їхньої правди. Їхньої брехні!

— Пішли далі.

Вони підійшли до неї, один санітар ослабив мотузки вище ліктів, допоміг трохи піднятися.

— Не думай висмикувати руки, зрозуміла?

Домініка мовчала.

— Відкрий рота.

Домініка відкрила рот.

— Ковтай, не думай випльовувати.

Домініка ковтнула гидку жижу.

— Я сама, я сама поїм.

— Не положено.

— Чесне слово — я нічого не зроблю: от побачите.

— Може, дати? — сказав один з санітарів, більш літній.

— Та ти що, Льонь, — сказав той, хто годував. — Хочеш від професорші ще один наганяй?

— Не можна нам, люба, — пояснив літній. — Ніяк не можна. Потерпи, скоро тебе відв’яжуть, ти вже скільки днів?

— Не знаю, — сказала Домініка.

— Скоро відв’яжуть, ось побачиш.

Домініка заплакала.

— Ну, вистачить розводити істерію, давай їсти! — чомусь розсердився той, який годував, і боляче вдарив її повною ложкою — по зубах: вона не встигла відкрити рот. — Ну ти! — загрозливо гримнув він, грубо витер їй серветкою підборіддя.

— Полегше ти з нею, — сказав літній, — бачиш, ранима вона.

— Та ладно тобі, всі ми ранимі, їж! Ще таких дві треба, як ти, нагодувати.

Коли вони відходили, літній затримався, сказав Домініці:

— Ти, доча, не переживай — перемелеться. Вони не такі злі, як здаються. Сюди всякі, знаєш, потрапляють. Є зовсім ідіоти — справжні тобі тварини, двох слів не зв’яже, на нього якщо не прикрикнеш, не вдариш — не послухає. І не поїсть, і сусіда по ліжку укокошить. Якщо до нього як до людини ставитися — він такі фінти почне викидати, на страху тільки й тримають. Біля таких попрацюєш — вже на всіх вовком кидаєшся, важко на ходу перебудуватися, по собі знаю. Так що ти розумій це. А тебе я відразу відчув — що ти інша, у мене доча дуже на тебе схожа, тобі скільки років?

— Двадцять вісім.

— А моїй двадцять сім. Батьки у тебе є?

— Ні, з дитбудинку я.

— Горе яке. А чоловік?

— Нема, — опустила очі Домініка.

— Сама, значить.

— Син у мене.

— А-я-яй, а що ж син — з ким він?

— Він... — Домініка запнулася, — я не знаю, де він. Мені сказали, він в якомусь інтернаті,