Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 83"

Поле було пустельне. Ніхто не вибіг йому назустріч, ніхто не тряс йому руку, не кричав, не сміявся.

Він відчув, як заходиться серце. В очах потемнішало, він ніби падав у порожнечу. Спотикаючись, побрів до якоїсь будівлі.

Всередині в ряд стояли шість телефонів.

Він чекав, задихаючись.

Нарешті — дзвінок.

Він підняв важку трубку.

Голос:

— А я ще думав — чи доберешся ти живим?

Старий нічого не відповів, просто стояв і тримав трубку в руці.

— Доповідає капітан Рокуелл, — говорив голос далі. — Які будуть накази, сер?

— Ти!.. — простогнав старий.

— Як серденько, Бартон?

— Ні!

— Треба було мені якось усунути тебе, щоб зберегти життя собі, якщо, звичайно, можна сказати, що магнітний запис живе.

— Я зараз їду назад, — відповів старий. — І мені вже втрачати нічого. Я буду висаджувати все підряд, поки не вб’ю тебе остаточно.

— У тебе сил не вистачить. Чому, як ти думаєш, я примусив тебе їхати так далеко й так швидко? Це була остання твоя поїздка!..

Старий відчув, як здригнулося серце. Ніколи він не зможе добратися до інших міст. Війну програно. Він впав у крісло, з. рота в нього виривались тихі скорботні звуки. Він дивився невідривно на решту п’ять телефонів. Як по сигналу, вони задзвонили хором. Гніздо з п’ятьма бридкими, галасливими птахами!

Трубки автоматично піднялися самі собою.

— Бартон, Бартон, Бартон!..

Він стиснув апарат руками. Він душив телефон, а той не переставав сміятися над ним. Стукнув по телефону. Копнув ногою. Намотав дріт, як серпантин, на пальці і рвонув. Дріт сповз до його неслухняних ніг.

Він розламав ще три апарати. Запала раптова тиша.

І Бартонове тіло, ніби відкривши раптом те, що довго тримало в таємниці, почало осідати на стомлених кістках. Тканина повік упала, як пелюстки квітів. Рот зморщився. Мочки вух обпливли розплавленим воском. Він уперся руками собі в груди і впав ниць. І лишився лежати. Дихання завмерло — серце зупинилось.

Тривала пауза — і задзвонили два телефони.

Десь замкнулося реле. Два телефонних голоси з’єднались напряму один з одним.

— Алло! Бартон?

— Бартон.

— Мені двадцять чотири.

— А мені двадцять шість. Ми обидва молоді. Що сталось?

— Не знаю. Слухай…

У кімнаті тиша. Старий нерухомо лежить на підлозі. У розбите вікно віє вітер. Повітря свіже й прохолодне.

— Привітай мене, Бартон! Сьогодні в мене день народження. Мені двадцять шість!

— Вітаю!..

Голоси заспівали хором: “Імениннику зичимо щастя…”, вітерець підхопив той ледь чутний спів, виніс з вікна й легенько поніс по мертвому місту.

Переклад з англійської.

Коли того дня пізнім вечором я ввійшов до бару “Білий олень”, усі відвідувачі юрмилися в кутку. Тобто всі, крім Дрю: він не залишив свого поста за прилавком, де сидів і читав однотомник Т. С. Еліота. Від книжки він одірвався тільки на хвильку, щоб налити мені кухоль пива й поінформувати, в чому річ.

— Ерік притягнув якийсь гральний апарат — поки що він у всіх виграє. Зараз он Сем пробує…

Цієї миті вибух сміху засвідчив, що й Семові поталанило не більше, ніж його попередникам. Я протиснувся крізь юрбу подивитись, що то за штуковина.

На столі лежала плоска металева коробка завбільшки з шахівницю і так само поділена на квадрати. В кутку кожного квадратика були вимикач і маленька неонова лампочка в невеликій заглибині. Ерік Роджерс розглядався за черговою жертвою.

— В чому полягає ця гра? — спитав я.

— Та це щось подібне до хрестиків-нуликів, або, як його називають американці, “тік-так”. Цієї гри навчив мене Шаннон, коли я працював у лабораторії фірми “Белл”. А суть її в тому, щоб пройти з одного краю дошки до протилежного, — .скажімо, з півночі на південь, — вмикаючи лампочки. Можеш уявити, коли хочеш, що вся ця дошка— мережа вулиць, а лампочки — світлофори. Ходять по черзі — раз гравець, раз машина. Машина намагається перегородити тобі дорогу, рухаючись зі сходу на захід, — це теж показують лампочки. Дорога не обов’язково має бути пряма, можеш петляти скільки завгодно, аби лиш лінія не переривалась. Виграє той, хто першим досягає другого краю дошки.

— І виграє, звісно, машина?

— Ну, поки що так.

— А чи не можна бодай заблокувати шлях машині, коли вже не вдається самому виграти?

— Оце ж ми й пробуємо. Може, ти теж хочеш?

За дві хвилини і я поповнив число невдах. Машина подолала мій опір і успішно пробилася зі сходу на захід. Однак це мене зовсім не переконало в непереможності машин, ясно було тільки одне — ця гра куди складніша, ніж здавалося попервах.

Ерік обвів поглядом присутніх, коли я відійшов убік. Бажаючих більше не було.

— Ха! — промовив Ерік. — Сюди справжнього гравця треба. А як ти, Первіс? Не маєш охоти?

Гаррі Первіс стояв позад гурту, втупившись поглядом у далечінь. Коли Ерік озвався до нього, він почув запитання, але прямо не відповів.

— Чарівні забавки, ці електронні комп’ютери, — задумливо сказав він. — Може, мені й не слід було б вам говорити, але цей ваш апарат нагадав мені, що сталося свого часу з “проектом Клаузевіц”. Історія прецікава, та й для американських платників податків вона обійшлася в добрий гріш.

— Стривай, — схопився раптом Джон Віндгем. — Будь людиною, почекай хвилинку, поки ми наповнимо кухлі. Дрю!

Залагодивши цю поважну справу, ми згромадилися коло Гаррі. Тільки Чарлі Вілліс лишився при машині, усе ще тішачи себе надією на виграш.

— Як ви всі знаєте, — почав Гаррі, — наука в наші часи — велика річ для військових. Сама по собі зброя— ракети там, атомні бомби й таке інше — тільки частинка науки, хоч ні про що інше широка публіка по суті й не знає. На мою думку, набагато привабливіше, коли науку застосовують для тактичних досліджень. Все-таки тут більше маєш діло з розумом, ніж з грубою силою. Колись я чув, що це визначали як уміння шляхом обчислень виграти війну, не вдаючись до воєнних дій. І. мені здається, це непогане визначення.

Як вам усім відомо, у п’ятдесяті роки електронні комп’ютери почали рости як гриби після дощу. Більшість їх була призначена для математичних задач, але як подумати, то війна сама по собі теж математична задача. Тільки така заплутана, що людський розум і ради ій не дасть-занадто багато в ній змінних величин. Навіть найбільший стратег не спроможен охопити всю ситуацію в цілому: і гітлери, і наполеони зрештою завжди помилялись.

Але мати