Читати книгу - "Маринчина лялька"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Любиш її, чи що?
– Люблю.
– Ото дурниці! – кривить губи Ганя.
– Ніякі не дурниці! Я люблю Нелю! Такої, як вона, немає ніде!
– Люби-люби, побачимо, до чого тебе та любов доведе.
– Жінку мою не руш!!! – як відрізав Грішка.
За місяць, у Різдві, Мирося із Марусею поїхали до Луганська – на оглядини, до брата.
– А які тут дивні гори! – здивувалася Мирося, як уперше стала на ту землю.
– Це не гори, а терикони, – пояснює їй Грішка.
– А що ж воно таке?…
– Це шлак. Як викопують із-під землі вугілля, то воно не чисте. Вугілля везуть туди, де треба, а шлак зсипають на такі купи.
Вранці наступного дня по приїзді мої дівчата за звичкою встали дуже рано. Тільки-тільки засіріли шибки, а вони уже й сидять на ліжку. Але пройшла одна година, вже дві, три…
– Уже десята ранку, – журиться Маруся. – Чого ж вони так довго сплять? Я не можу просто так сидіти, без діла!
– А я вже дуже хочу їсти, – жаліється Мирося.
– Піду будити Грішку…
Аж ледве-ледве об одинадцятій сім’я заворушилась.
– Ох і довго ви спите! – замість сказати добридень, насмішкувато привіталася Маруся.
– А что такое?… – здивувалась сваха. – Сегодня воскресенье, да еще к тому же праздник, зачем нам рано вставать?
– А чим ми будемо снідати? – запитує Мирося.
– А что бы ты хотела?
– Я хочу каші з молоком!
Сваха, правда, послухала. Стала й варить кашу, на воді! А тоді Неля внесла із льоху молоко. Воно було холодне, а вона ллє його до миски, прямо поверх каші!
– Як же це так?… – дивується Мирося. – Я цього їсти не буду, бо молочну кашу не так варять!
– А как надо? – питає сваха.
– Треба молоко спочатку спряжити. Або й крупу кинути у кипляче.
– Ну, ладно, сделаю, как ты хочешь.
І сваха переварила кашу по-новому, аби вгодити гостям!
– Так сьогодні ж кутя, – нагадала їм Маруся. – А чого ви не розітрете маку?
– Если надо, разотрем!
Неля пішла до міста і купила мак. А потім сипле його в макітру і розтирає макогоном, не намочений, сухий.
– Та мак не так треться! – знову вчить сваху Мирося. – Давайте я покажу.
– Показывай, – сваха на те й не розсердилась.
Як увечері поїли й полягали спати, Маруся шепче до Миросі:
– Усе в них не як у людей.
– Аби наш Грішка був щасливий, а нам яке до того діло, – отак Мирося відказала. Видати, гарно їй тоді моя сваха догодила. Та й Неля була весела й добра, а Мирося – молоденька, от і порозумілись.
Приїхали мої дівчата з гостей додому, аж тут – Іван, повернувся зі Львова! Стоїть у дверях, одягнений, мов справжній панок! Я дивлюся – і не впізнаю свого сина…
– Мабуть, гарні гроші маєш у тому Львові? – запитую.
– Трохи є, – не дуже й хотів зізнаватися мені Іван.
– Може, що вдома лишиш?
– Яке вдома? – Іван собі був скупенький. – Немає що давати. Може, колись і привезу, та не тепер.
– Ти там хоч не оженився? – допитуюся, як вже сіли всі разом за стіл. – Бо гляди, зробиш нам так, як Грішка.
– Мені ще до женіння дуже далеко, – каже Іван.
А увечері, коли ми із Марусею порали худобу, Миросі теж не було в хаті, Ганя змивала Іванові голову – лляла йому теплою водою – із кухля, як у дитинстві, біля печі, він чомусь розчулився і зізнався:
– Ганю… – шепче і роззирається, чи ніхто не чує. – Ти мені була, як рідна мама… Ні, ти мені більше, ніж мама… Ти мене любила. Я хочу тобі за це тепер віддячити.
– Чим ти мені віддячиш? – каже Ганя.
А Іван витер голову рушником і поліз під ліжко. Дістав звідти торбу, вийняв з неї згорток із старих газет, розмотав, а там – велика пачка грошей!
– На, – простягає ті гроші Гані. – Візьми і заховай
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.