Читати книгу - "Маринчина лялька"

– Що це таке?…

– Візьми усе собі… Купи собі на ці гроші нове плаття, туфлі, гарну хустку, пальто… Що хочеш купляй собі, сестричко. Бо ти… Бо ти, Ганю, ніколи гарного не мала, ти усе віддавала нам, – каже. – А тепер бери й купляй! Тільки не показуй цих грошей, бо відберуть. Мама грошам толку не зведе, візьме й сховає. А воно не раз уже так пропало.

– Ваня, як же це так?… Де це ти взяв таку силу грошей?! – прийняла руки Ганя, не захотіла брати.

– Яка тобі різниця? Бери, однак вони вже мої. Де взяв, туди більше не поверну.

– Ну, коли так, то віддай краще мамі, – просить Ганя.

– Ганю-Ганю, – посмутнів Іван. – Я тобі даю, тільки тобі! – і таки тицяє їй купку зелених папірців – усі по п’ятдесят рублів!

– Я гроші не візьму!

– Як собі знаєш. Шкода… – та й сховав.

Ганя ж нікому нічого не сказала.

Іван поїхав.

А за місяць поштар приніс мені виклик – зі Львова, щоб я з’явилася на суд!

– Та не може такого бути, щоб наш Іван став крадієм?! – стою й ламаю руки. – Ніколи у нашім роду не було злодія! Це хтось його обмовив.

– Мамо, може бути правда… – каже тоді до мене Ганя. – Іван давав мені великі гроші, але я не взяла.

– То чого ж ти мені нічого не сказала?

– Іван просив не казати…

Це тоді уперше за все своє життя поїхала я так далеко з дому. У Луганськ до свахи не схотіла, а сюди… Хоч і боялася, та мусила я добиратися до Львова, щоб попасти на суд до свого сина! Із собою взяла Марусю, Миросю й Ганю. А Грішці послала телеграму.

Грішка на той час уже працював на зоні, охороняв злочинців.

– А, може, Грішка наш заступиться за Івана? Він же його рідний брат! – надіялася, що той чимось допоможе…

У Львові нас зустрів Куповик Степан – Іванів товариш. Степан тут оженився і тепер вже мав дитину.

– А де ж ви, тьотю Маринко, будете всі ночувати?! – спитав у мене Степан, як побачив, скільки нас душ приїхало. – Тут готелі дорогі!

– Які ще готелі? – каже йому Ганя. – Ми усі будемо спати в тебе. Сьогодні підемо на суд, переночуємо тільки одну ніч, та й поїдемо назад додому.

– У мене тільки одна кімната…

– Не бійсь, місця не перележимо! – а Маруся його й не слухає.

До суду треба було чекати ще три години, то Степан повів нас до себе додому.

– Оце собор Святого Юрія, – каже мені Степан і показує на величезну церкву.

Потім ми завернули вуличкою донизу, пройшли попід довжелезний будинок, зайшли у двері. Я думала, там має бути коридор, аж дивлюся – ще один прохід, за ним подвір’я, знову двері…

– Оце я тут живу! – зайшли уже в квартиру, показує Степан. – А це моя жінка, Стефа!

Квартира була й справді тісна, ще й темна. Ми гуртом посідали на якомусь ліжку, сидимо, роздивляємось. А Стефа стала біля плити та жарить м’ясо.

– То ви краще сідайте ось до столу, – припрошує нас молодичка і скоро виносить на таці млинчики із хлібом. Степан десь набрав стільців, ми посідали.

– А це що воно таке? – Мирося роздивляється на тонесенькі підсмажені шматочки м’яса, бере одного в руку і кусає: – Як смачно!!!

– Це битки, – пояснює їй Степан.

– А я такого ще й не їла!

– Бо в нас не вміють битків робити, до них треба молоточка! – розказує Степан. – Тут багато є такого, про що у нас і не чули, й не бачили ніколи!

А Стефа все бігала біля столу і припрошувала:

– Будь ласка, пригощайтесь!

Після обіду ми з дівчатами пішли шукати суд. Спочатку нікого не спитали, бо було соромно казати, куди ми йдемо, то мало-мало не запізнились.

А як підходили, то ще здалеку побачили Грішку, він стояв і чекав нас на порозі.

– Швидше, швидше! – загукав і помахав рукою.

От усі гуртом зайшли ми до потрібної кімнати. А там уже сидять люди, судді за столом. Я голосно з людьми привіталася і тут побачила Івана.

– Сину!.. – кажу. – То як же це так? Як ти посмів таке зробити? Що ж ти нас осоромив на усе село? Як нам тепер в очі людям дивитися? Чи, може, це не ти зробив? Тебе,