Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 79
Перейти на сторінку:
може, оговорили?

Іван сидів, а тут як зірветься з місця, та як закричить:

– Вийдіть! Не треба вам слухати!!! Геть! Геть вийдіть усі за двері!

Грішка таки зостався, а ми з дівчатами вийшли. Не хотів, мабуть, Іван, щоб ми чули, за що його будуть судити.

– Даремно тільки гроші витратили на дорогу, – кажу я дівчатам. – Не треба було нам приїжджати…

Грішка вийшов із суду і розказав нам, що Іванові присудили чотири роки.


– Вот же гад такой! – не стримував злості Грішка. – Сынок твой, мама, здорово проворовался! – відколи оженився, почав чомусь говорити по-російськи.

– А що ж він і в кого вкрав? – таки ж хотіла допитатись.

– Обворовывал он своих товарищей! Крал у них деньги! Хоть бы теперь у меня на службе из-за такого братца не было проблем!

–  А хіба ж ти винен? – не повірила я почутому. – Ти живеш у Луганську, Іван – у Львові! Яке між вами може бути діло?

– Мама! Мама! Как вы не понимаете, что мы родные братья, а у Ивана теперь статья! Я же такое ворье каждый день вижу! И тут – родной брат…

Хоч і тісно було, але спали ми тієї ночі на квартирі Степана, всі разом, у одній кімнаті. Хазяї з дитиною лягли на своєму ліжку, а ми, вп’ятьох, покотом на підлозі. Але нам було не звикати…


Повернулися тоді додому.

Йду вулицею, очі низько ховаю, від сорому. Здавалося мені, що з-за кожного тину на нас пальцями показують!

7

– Вже й наша Антося виходить заміж! – зайшла якось до хати Олександра. – Кличе тебе, Миросю, за старшу дружку. Ти ж поїдеш?

– Весілля не вдома будете робити? – запитую.

– Ні, не тут, у Тернополі.

– Я аж до Тернополя не поїду! – бачу, Мирося моя не хоче.

– Чому?…

– Це ж так далеко, навіть дальше від Львова!

– Шкода… – каже на те Олександра. – А таки поїхала б, Миросю? Може, й собі знайшла б там якогось гарного хлопця!

– Ні, я не хочу! Не поїду…


Так Мирося й не поїхала, відгуляли весілля без нас.

А Антося вже за тиждень привезла свого молодого чоловіка в наше село, до батьків.

– Там Вася приїхав, тітки Олександри зять, – каже якось Ганя. – Піди, Миросю, на нього подивися!

– Не піду.

– Хіба тобі не цікаво? Вася – це ж чоловік твоєї подружки!

– Мені соромно…

Але ж я бачу, що їй кортить!

– Йди, – кажу, – Миросю, тепер. Все рівно ж доведеться колись зустрітися!

От Мирося пішла. Але тільки до клуні, стала біля стіни та й визирає, заглядає до сусідів на подвір’я.

А Антосин чоловік якраз на той час ішов з городу, побачив Миросю з-за спини, та й:

– Це ти Мирося? Йди, йди, не бійся! Дивися, який я! Гарний? – сміється й жартує.

– Гарний, – каже Мирося. Вийшла зі сховку – де вже дітися?

– То ти не соромся, заходь, та й будемо знайомі!


На той час і Уляна, онука баби Марці, вийшла заміж – аж в Умані. Казали люди, що дуже хороший був у неї чоловік. Жила там Уляна у хаті із свекрухою, народила двоє дітей. А потім… зникла з дому!

– Вона теж гуляща, – казала про свою онуку баба Марця. – Уляна вся в свою матір вдалася, і хто б подумав? Таке було собі тихе й миршавеньке в дитинстві. А як убралася у пір’я, то й повіялась світами.

Шкода нам усім було за тією Уляною…


Мирося ж моя ходила на роботу. А там, крім всього, мала ще й забаву! Дівчата й хлопці були молоді, поприходили на цукровий завод із усіх довкружніх сіл, то й жартували між собою, бігали у жмурки, залицялись.

Одного дня, це було десь на початку вересня, до гурту дівчат підійшов Хоменко – був такий головний агроном на заводі. Він уважно подивився на всіх, а тоді показав рукою на мою Миросю.

– Ходімо зо мною, – каже до неї. А дорогою спитав: – Ти, дівко,

1 ... 62 63 64 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"