Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Маринчина лялька 📚 - Українською

Читати книгу - "Маринчина лялька"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Маринчина лялька" автора Зінаїда Валентинівна Луценко. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 63 64 65 ... 79
Перейти на сторінку:
скільки класів закінчила?

Мирося, довго не думаючи, збрехала:

– Десять! – бо не хотіла йти в вечірню школу, а тоді заставляли.

– О, це добре! Підеш тепер робити на ваги.

На вагах була робота чиста, не важка, але й відповідальна. От Мирося стала й задумалась.

– Я не хочу, – каже.

– Як це – не хочеш?! – здивувався агроном. – Та у мене черга людей на цю роботу! Інші просяться, могоричі мені несуть! А ти не хочеш? Дивись, аби не пошкодувала, бо я другим разом не спитаю.

– Ну, тоді добре…


А чому Мирося не хотіла йти на ваги? Бо знала, що там уже вона вільно не пограється у піжмурки, не побігає і не пожартує разом з усіма.


Але ж і горда була, що таки поміж усіх вибрали її!

– Мамо! Марусю, Ганю! – прибігла додому і гукає, ще з дверей. – А я тепер працюватиму на вагах!


І почала Мирося вчитися важити машини. Сиділа вона до ночі на роботі та й звикала. А вдома, коли тільки проснеться, – рука її тарабанить по бильцю ліжка: перший час все здавалося Миросі, що вона сидить за вагами. Ліжка тоді у нас у хаті вже були залізні, гарні, дівчата мої самі собі заробили, мали тепер де спати. По ліжках у нас лежали вовняні покривала, під головами були справжні подушки!


Раніше цукрові корені стягали із машин тросами. Пізніше після зважування грузовики з буряками їхали до «півня» – це була така машина, що їздила по рейках туди й сюди і перевертала нагружене до ровів.

Як тут – привезли перші буми! Це були нові машини, ніхто ще не вмів гаразд ними керувати, тому до бумів приставили спеціалістів. Серед них був молодий хлопець, Максим.

– Ти бачила? Який гарний, кучерявий… – зітхала над Миросею її нова напарниця і подружка, Люба. – А які сірі у того Максима очі? Обличчя делікатне, губи такі червоні…

– Гарний хлопець, та не про нас! – сказала Євка.


А Мирося із тією Любою так тоді були здружились – не розлий вода!

– От як буду йти заміж, тебе візьму за старшу дружку! – пообіцяла Миросі Люба. – А ти мене візьмеш?

– Якщо буду першою заміж йти, то тільки тебе!

І щодня вони разом, на двох – спільні секрети.


Уже в осінь було Любине весілля, і Мирося моя пішла за старшу дружку.

– Де ж це ти здибалася з тим Левком? – дивується Мирося. – Ти ж нічого мені про нього й не казала…

– А що казати? – сміється Люба. – Немає що казати! Левко погукав мене заміж, то я й пішла.

– Швидко!

– Левко гарний хлопець, – каже Люба. – Здоровий, непитущий. Та й мама мені сказала, що як беруть, то не треба довго думати.

До весілля я Миросі справила ще й нове плаття. «А що, – думаю, – як вона комусь приглянеться? Або Мирося кого вподобає?». Бо вже й пора їй підійшла, щоб і самій вийти заміж, а не тільки гуляти по чужих весіллях.

Одягнула Мирося плаття – коротеньке, із краму синього, що аж очі вибирає, взулася у туфлі. Крутиться моя дитина перед дзеркалом. Я підійшла та й кажу:

– Гарна, гарна стала дівка! Не дуже там комизься, як будуть хлопці просити в танець, то не соромся, йди.

– Та що ви, мамо…

– Йди-йди! Може, який начальник тебе вподобає, то будеш гарно жити. Тільки не говори з п’яницями, – прошу.

– Мене не треба вчити!


Але відгуляли там весілля – моя Мирося нікого не нагледіла, прийшла додому смутна.

– Може, хто тебе образив? – запитую.

– Та ні… Просто… Ви, мамо, казали, щоб я за хлопцями дивилася…

– А то?! – я аж розсердилась.

– Я дивилася, але ніхто з них мене й не запримітив.

– Не журись, – кажу Миросі. – Ще буде тих весіль і тих хлопців!

– Усі мої подружки уже замужем, – вона мене й не чує. – Одна я ще дівка. А хлопці?… Усі гарні уже одружені. А ті, що парубкують, як не каліки, то п’яниці. Буду я, мамо, певно із вами вікувати, як Ганя і Маруся…

– Ото дурне таке верзеш! – гарикнула, а у самої в споминку сусідчині прокльони. «Хоч би не збулось», – подумала.

1 ... 63 64 65 ... 79
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Маринчина лялька», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Маринчина лялька"