Читати книгу - "220 маршрутів"

— Якщо ми все з’ясували, я б хотів принагідно побачити цю легендарну репетиційну, — запропонував Кайтек, а хлопці радо на це пристали.

— Що означає «назавжди»? — пригадав Міколай, коли емоції трохи вляглися, а вся трійця стояла у хвості 22-го трамваю, що їхав на Грохів.

— Нема про що говорити, зрештою, це ще не остаточно.

— Слухай, але не приховуй більше від нас ніяких таємниць, добре?

Кайтек таємничо всміхнувся.

— Будемо розважатися до останнього. А далі буде видно. Може... — почав він, однак не закінчив, бо за їхніми спинами дебелий чолов’яга в шкірянці й з електронним сканером у руці оголосив:

— Перевірка квитків!

Вони вийняли свої проїзні. На щастя, усі були дійсні. Проте контролера це не задовольнило:

— Учнівські покажіть! — процідив він крізь зуби. Перевіривши документи Кайтека й Міколая, він довго розглядав проїзний і учнівський Макара.

— Макаревич? Ім’я?

— Божидар.

Малий ошелешено глянув на Кайтека, а потім на Макара чи то пак Божидара.

— Божидар?! Таке ім’я взагалі існує? — тип покрутив носом і ще раз подивився на учнівський.

— А ви як думаєте?! — просичав розлючений Макар, бо Кайтек із Міколаєм добряче з нього кпили.

— Можливо... — однак учнівський Макара не викликав жодних підозр, і сумніви потроху полишали кондуктора. Він повернув проїзний і квиток, який Кайтек одразу ж видер Макарові з рук.

— Божидар! Умерти можна! Оце прикол! — Кайтек сміявся так, що в нього сльози текли по щоках. — Його звуть Божидар! Я не можу! Божидар!!!

Міколай усвідомлював усю серйозність ситуації. Макар був готовий вийти на наступній зупинці й більше ніколи не з’явитися на жодній репетиції.

— Заткнися, дурню! — кинув він Кайтекові. — Не верещи вже так!

Але в нього й самого рот розтягувався в посмішці, якої він не міг стримати. Макар дивився у вікно й прикушував щоки, хоч його самого душив сміх.

— Замість реготати як ідіоти, могли б мені поспівчувати!

— Нарешті мені все зрозуміло! Божи-Дарек! А я все думав, чого твій дідусь не кличе тебе Макаром.

— Він мене принаймні розуміє.

— Ну, але чому Божидар? У календарі імен не вистачило? — допитувався Міколай.

— А Валентин? — реготав Кайтек. — Ансельм? Ієремія? Ісидор? Боніфацій? Зенон?

— Прокіп теж непогане. Усі були зайняті?

— Смійтеся. Добре вам говорити. У вас немає такої дебільної традиції, що чоловічі імена в родині повинні бути пов’язані з Богом. У мене є дядьки Богуслав і Теодор, дідусь Амадей, його братів звуть Богумил і Теофіл. Моєму двоюрідному братові дісталося Богдан, іншим двоюрідним — Богдан і Богуш.

— А тобі Божидар?! — хихотів Міколай. — Капець!

— Бо всі нормальні імена вже використали!

— Я думав, що лише мені так пощастило в житті! — Кайтек сміявся, аж плакав. — Дай, братан, п’ять. Я відпускаю тобі всі твої гріхи на віки вічні, амінь!

— Припини! — Макар на секунду насупився, а потім продовжив: — Старі, мабуть, думали, що це дуже дотепно, як мене хрестили, але життя з таким ім’ям — це відстій і катастрофа. Постійне шифрування, страх, що буде, коли із кимсь познайомишся. Бо рано чи пізно воно вийде на яв.

— Дуже гарне ім’я, що тобі не подобається?! — Кайтек і далі нестримно реготав.

— Та, чудове! Може, поміняємось? Так само з дівчатами: доки я Макар, воно ще нічого, а коли виявляється, що Божидар — усе валиться. Божидара ніхто не сприймає нормально. Це якесь несерйозне ім’я.

— Але ж ти цілком серйозний. І в тебе вже є непогане псевдо, — Міколай намагався якось його розрадити. — Побачиш, коли станеш відомим гітаристом, ніхто не пам’ятатиме про Божидара. Буде лише Макар.

— А, дурниці говориш! — утрутився Кайтек. — Божидар ульотне ім’я! Я навіть думаю... Звісно! — він ляснув себе долонею по лобі, наче його щойно осяяло. — Знаєш, що я тобі скажу? На знак нашої солідарності із твоїм горем пропоную назвати групу «Божидари»! Що скажете?

— «Божидари»? — Міколай скривився, та побачивши щасливе обличчя Макара, не надто впевнено погодився: «Підійде».

— Підійде?!! — захоплювався Кайтек. — Це буде найкрутіша панк-група на цьому березі Вісли! Вслухайтесь: БО-ЖИ-ДА-РИ!!! Геніально звучить! Та що геніально, просто ульот! Побачиш, ми започаткуємо новий тренд, матері ще так дітей називатимуть!

— Не дай Боже! — злякався Макар.

— Але тоді це вже не буде відстій, — заспокоїв його Кайтек. — Ми створимо нову моду.

— Агов, народ, ми виходимо! — Міколай виявив здоровий глузд, бо ті взагалі не звертали уваги на зупинки й могли би продовжувати суперечку аж до кінцевої на кільці Вятрачної.

Вони вийшли. На вулиці вже помітно стемніло, і Малий на мить завагався, чи він знайде дорогу до клубу, якщо піти через браму з боку Вашингтона. Бо на ділянках вони з Кайтеком вже орієнтувалися чудово. Їх не бентежили ані тиша, ані пустка, хлопці почувалися практично безпечно. Утім, було ще одне, набагато важливіше питання. Міколай боявся будь-що сказати, він нервово кусав губи й чекав Кайтекової реакції. Чи не підніме він їх з Макаром на глум, на пару з їхньою нещасною репетиційною і старими барабанами «Polmuz»?

Хлопці мовчки йшли порожньою стежкою. Усі відчували, що ця мить — особлива, і ніхто не наважувався зіпсувати урочисте очікування. Раз по раз тишу переривав хіба Макар: через нежить він шморгав носом, а сумнівів