Читати книгу - "Гуляйполе"

— Де зараз Тіна? — поцікавилася вона у Задова.

— Живе у свого дядька-попа в селі Хвалибогівка — це неподалік від Дібрівки, — відповів всюдисущий розвідник. — Я її сьогодні ж... — і "Альоша, ша!" — Задов показав руками, що скрутить їй голову. Кузьменко бридко скривилася від такого жесту.

— І вона нехай живе, — розпорядилася Галина Андріївна. — Але вивези її у такі нетрі, щоб вона віками не знайшла дороги до Гуляйполя. А коли порушить цей наказ, тоді вже нехай не просить порятунку... Іди, Льова, йди... Мені хочеться побути на самоті.

Коли Зіньковський вийшов, Галина з радощів, що вже зробила важливу роботу, продовжила поливати квіти й співала:

Коли справилася з квітами, сіла до столу писати щоденник. Вона його веде з 1917 року. За сьогодні записала, що "вела розмову на важливу домашню тему з Левом Зіньковським — Заловим". Про Васецьку, її сина і дібрівську телефоністку Тіну — жодного слова. Далі почала писати про свої почуття до Нестора. Але нараз — про вовка промовка, а він — у хату: Махно з'явився розпашілий і бадьорий. Він був одягнений по-зимовому: у темно-червоному кожушку, якого пошив йому місцевий єврей Мошко за якістю вищого ґатунку; у смушковій високій шапці — папасі білого кольору — також мистецький витвір того ж Мошка. А через плече у "батька", як завжди, висів на довгому паску маузер. Взагалі, весь одяг Нестора та амуніція при ньому були злагоджені так, щоб отаман видавався значно вищим свого зросту і справляв враження мужньої та вольової людини.

— Доброго дня тобі, Галинко! Працюєш? — Нестор кинув погляд на  зошит, узнав його й додав: — A-а, взялася за свій щоденник? Це добре, пиши та лише правду. Бо твій щоденник — це також важливий документ і, можливо, у майбутньому він стане найдостовірнішим документом історії нашого повстанства.

Нестор був упевнений, що Галина практична в усьому і, маючи нахил до письменства, обов'язково занотує події, пов'язані з махновщиною на півдні України. Отаман не помилявся: Кузьменко дійсно записувала день за днем про те, що бачила і чула в оточенні "батька". Та зараз її душа була переповнена іншим.

— Набридло бути в полоні еротичних снів, — відповіла вона на зауваження Махна про історичність її щоденника. — Я ж молода і, як знаєш, ненаситна. А тебе все нема і нема.

Нестор наче цього не почув. У нього в думці — революція.

— Били петлюрівців у Нижньодніпровську, аж тирса з них сипалася, — похвалився він. — Узяв сорок чи сорок п'ять полонених. Усіх привселюдно розстріляли на майдані. А коли поверталися, заїхали у Славгород[32], а там більшовицькі агенти забирали в селян хліб під мітлу, навіть насіннєву пшеницю, мовляв, для голодуючих Москви. Їм віддай, а самому з голоду помирай. Звісно, ми їх усіх переловили і також, як петлюрівців у Нижньодніпровську, розстріляли на майдані коло церкви.

— А чи не випливе цей Славгород на переговорах з червоними за Катеринослав? — запитала обачлива Галина, вже також поринувши у Несторові турботи.

— Може й випливе. Мені від цього ні холодно ні жарко. Я ж передав їм через Микиту Макуху, щоб з селян не дерли три шкури, бо зітну з них голови.

— До речі, Несторе, ти згадав про Микиту. Він, наче, сьогодні чи завтра має бути в Нюсі Дерко. Якщо він тобі потрібен, можеш зустрітися.

— Тепер не я їх, а вони мене нехай шукають і кланяються мені в ноги... Нині оперативна обстановка на моєму боці.

А Кузьменко гнула своє:

— Нюся запрошує нас до себе.

— У гості? — поцікавився Нестор.

— Ні, жити.

— Ми ж не одружені. Що скажуть повстанці?

— А мені — байдуже! — спалахнула Кузьменко. — Я хочу заміж. Мені вже не сімнадцять. Чуєш, ти?.. Щоб до мене більше не приставав! — Галина раптом встала з-за столу і вискочила з кабінету.

Нестор за нею не побіг, її не погукав, хоч і хотілося це зробити. Та якась сила стримала його від таких вчинків. Він підійшов до вікна й довго мовчки дивився на великі білі сніжинки, що повільно летіли згори до землі. Згодом підійшов до дивана, взяв чорно-золотисту гармошку, сів на стілець і заграв, тихо співаючи: