Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

— Це треба було бачити! — схвильовано вигукнув він. — Я розпорошив енергію бурі по всіх гілках, всіх кореневих розгалуженнях Старожитньої лабораторії; пускаючи по каналах, фільтруючи, громадячи її різкими рухами клапанних важелів чи поворотами золотникових коліщат, аж поки зависла в повітрі кульова блискавиця зачала сяяти все яскравіш і яскравіш. Під нею, у заткнутому патрубку, що відходив від основної, корінної, труби, містився блискун.

— На моїх очах кульова блискавиця робилася дедалі сліпучішою, насиченішою, аж поки несподівано запалахкотіла, роячись яскраво-блакитними світляними вусиками. Саме на цю мить я й чекав. Я випустив трохи повітря з корінної рури в патрубок, аби створити тиск, а тоді відкрив клапан з тамтого кінця. Стрельнувши, мов корок, блискун із сичанням вихопився з патрубка. Він шугнув угору до світної сфери, прошив її зовнішню тріскучо-сяйливу оболонку і спинився посередині кульової блискавиці, що пульсувала яскравим світлом.

Лініус відкинувся на подушки, його очі сліпо дивилися кудись у далину.

— За мить я позакривав клапани, — провадив він. — Потім, коли світляна куля потьмяніла і згасла, серце мені тенькнуло. Бо там, де вона була, у самісінькій середині залишкового фосфорного світіння видніло… видніло моє створіння.

Коли двері до стародавнього підземного склепу відчинилися, перед Квінтом відкрилась чудородна лабораторія з усіма своїми рурами та патрубками, шкляними ковпаками та сферами. Цього разу він переступив її поріг. Зашелестіла «паперова» кирея, коли за ним зачинилися двері. Він гучно втяг у себе повітря і сторожко зморщив носа. Тут, усередині стояв мускусний дух — кислий, ядучий.

Квінт сторожко ступнув уперед. І зараз же, ледве нога торкнулася долівки, йому здалося, ніби він чує чийсь тоненький, скімливий голос. Та коли хлопець зупинився і почав дослухатися, голос умовк.

— Причулося мені абощо? — запитав він сам себе.

— Допоможіть.

Знову голос. Цього разу — поза всяким сумнівом.

— Будь ласка, допоможіть.

Здавалося, голос озивається ззаду. Квінт крутнувся на підборах, аж глядь! — у затінку на одній зі шкляних рур кулиться жалюгідна, на вигляд дрібнесенька, оката істота, тремтячи, мов осиковий лист. Квінт відчув, як серце йому обкипає кров’ю.

— Усе гаразд, — лагідно озвався він.

Істота схилила голову набік і кліпнула величезними, мов у ляльки, очима. Квінт підступив на крок ближче.

— Ну, крихітко, — звернувся він тихим, заспокійливим голосом, — як тебе звати? І яким вітром тебе сюди занесло?

Бух! Хирлявої статі істота зіскочила додолу. Її недолуге тільце здригалося від ридань. Квінт жахнувся, помітивши запалені багряні басамани поперек її спини. Ця фантастична твар як стала на землю, так і стояла стовпом — живий образ шоку, змішаного з лютощами.

— Не хвилюйся, крихітко, — підбадьорив Квінт, — тобі вже ніщо не загрожує.

— Отак-то, — видихнув Лініус. — Життя, зароджене далеко від святого озера у Верхоріччі.

— А на що воно було схоже?

— На що? — перепитав Найвищий Академік, і його погляд знову став невидющий. — Воно виглядало… воно виглядало невинним. Еге ж, невинним, але таким немічним, таким миршавим, наче походило не з сього світу. — Лініусові повіки затремтіли. — Воно мало пухнасте хутро і голу, майже прозору, шкіру на руках та долонях. Було капловухе, а його очі — вони, Маріс, нагадували дві тарелі, величезні, круглі, і в них світився розум… Я підійшов і взяв його на руки — воно вхопилося за мого палюха. О, Маріс, воно було таке тендітне, таке вразливе. Я пригорнув його до грудей і відчув, як б’ється його крихітне серце. — Найвищий Академік звів очі догори. — Хоч сам я науковець, професор, і звик логічно мислити, а проте навіть я… — Він замовк. — Воно було моє, — похвалився Лініус. — Я його породив, і не міг його не любити.

Пам’ятаючи про свою обіцянку, дану батькові на початку розповіді, Маріс намагалася не показати, як від гострого відчуття втрати й болю у неї замлоїло в шлунку. Та це було не так-то легко.

— А потім сталося диво дивне, — вів далі батько.

— Справді? — запитала Маріс, ледь зважуючись перевести подих.

— Я його впустив, — проголосив Лініус. — Руки мені трусилися, а воно виявилося таке легесеньке та крихкотіле, що йому нічого не варто було вислизнути у мене з пальців. Я вчасно його підхопив і нічого з ним не сталося, але в ту мить, коли я конвульсивно шарпнувся його ловити, моє серце ледь не розірвалося з жаху. А коли малятко знову, ціле і не ушкоджене, опинилося в моїх руках, то, їй-же-бо, виглядало більшим, ніж мить тому.

Унизу, в Старожитній лабораторії, Квінт ступив крок до перепудженої істоти.

— Я не заподію тобі шкоди, — прошепотів він.

Тварючка замовкла і глипнула на нього.

— Справді? — запитала вона. — Отже, ти не такий, як він. Він завдає мені болю. Він усе завдає мені болю.

— Що… що ти хочеш цим сказати? — занепокоївся Квінт.

— Йому подобається мордувати мене, — ледь чутно промурмотіло дрібнятко. — Тримати мене отут в’язнем, не даючи ні до кого озватися словом… — Воно затнулося. — А потім, упавши в пасію, він мене карає.

— Хто? — запитав Квінт. — Професор?

— Він уже не вернеться сюди, ні? — заголосило дрібнятко, і його карі очиська налилися слізьми. — Ти ж не привів його з собою, га? — Його охопив несамовитий дріж. — Він жорстокий, о, він такий нелюд!

— Професор? Нелюд? — вразився Квінт.

Але заразом йому згадалося, які звуки він чув, коли вперше напав на лабораторію — оте жалісне