Читати книгу - "Темнолесникове прокляття"

Тварючка наблизилася до Квінта і притислася мохнатою щокою до його руки.

— Ти порятуєш мене, — стиха озвалася вона, — правда ж?

Квінт провів рукою по її плечах, спині. Хлопцеві вуха паленіли з обурення. Усі найгірші його підозри щодо професорської роботи справджувалися. Ця лабораторія мало чим різнилася від вишуканої катівні — і він, Квінт, був мимовільним співучасником Лініусових бузувірств. Хлопець почухав бідолашці за вухами.

— Авжеж, дрібнятку, — запевнив він, — я тебе порятую.

— Невдовзі по тому, одної ночі, — продовжував Лініус свою оповідь, — я працював за конторкою в лабораторії. Година була вже пізня, але я ще й досі гибів над кількома сувоями, знайденими у Великій бібліотеці, відчайдушно силкуючись з’ясувати, що ж воно за істоту я добув. Часом не якогось блуда? Чи, може, якусь відміну дрібногобліна? А може, я викликав до життя щось унікальне, зроду ще не бачене? Я мав це з’ясувати. Мене аж у піт кидало від збентеження та нервової напруги.

— Дрібнятко, пригадую, ховалося в далекому куті лабораторії, де менше світла. Воно ні на мить не зводило з мене своїх баньок. Часами, коли я, скинувши очима, зустрічався з ним поглядом і з глибу моєї душі зринала тривога — воно висолоплювало язика, немов куштуючи повітря на смак.

— Зрештою, знесилившись, я заснув, та ба, мене відразу ж почали переслідувати чудернацькі, тривожні видива бур та різьблень у супроводі реготу, більше схожого на кудкудакання. Зненацька я прокинувся — за кілька хвилин чи за кілька годин — важко сказати. Мене заливав крижаний піт, проймаючи холодом до кісток. А тоді переді мною відкрилася дивовижна картина. — Лініус проковтнув давкий клубок. — Я побачив у затінку свою тварючку: в руках вона стискала сувої, поцуплені з конторки. Вона переглядала їх почережно, ніби перечитувала, хоча я знав, що такого не може бути. Спіймавши на собі мій погляд, вона враз облишила гортати сувої, жбурнула їх на долівку і шаснула назад у свій куток.

— Я підійшов до порозкидуваних сувоїв і заходився їх збирати. Хоча я і змерз до кісток, мене лихоманило, голова паморочилася. Зненацька гострий біль обпік мені пучки і шугнув далі по руці. Я зиркнув униз і під купою сувоїв побачив шкляну скалку від розбитого патрубка, а також кров, що капотіла з порізу на моїй руці. Долаючи напад нудотної, дикої паніки, я позбирав сувої і, спотикаючись, пошкандибав з лабораторії. — Він притишив голос. — І я ладен був забожитися: останнє, що я чув, зачиняючи важкі камінні двері, було знайоме сьорбання — тварючка язиком куштувала повітря на смак.

Маріс роззявила рота. Чіпус рвучко втяг у себе повітря. Обоє не зронили жодного слова.

— Та на цьому вона не спинилася, — зітхнув Лініус. — До кожних наступних моїх відвідин лабораторії вона переставляла шкляні слоїки та пляшки, щоб я скидав їх додолу, чіпляючи ліктями, або накладала гострих, як бритва, шклянок між важелями керування на платформі, щоб я різав пальці. Вигляд крові її, здавалося, звеселяв. Таких приключок було сотні, і кожна з них — попри всі мої намагання ними легковажити — посилювала в мені тривогу, навіть будила страх. І щоразу, як я чув, що мене мучить страх, тварючка на те відгукувалася, жадібно облизуючи свої тонкі губи і впинаючись у мене своїми величезними, некліпними баньками. Здавалося, вона підживлюється моїми почуттями, стаючи що не день, то дужчою і хоробрішою. — Професор зітхнув.

— І все ж я відмовлявся вірити, що десь припустився помилки. Я хотів засвідчити тварючці свою любов, турботу та прихильність — щоб вона й сама плекала в собі ці риси. Та вона, здавалося, реагувала тільки на страх та біль.

— Подеколи, зізнаюся, мене змагало розчарування, і одного жахливого вечора, викривши, що тварючка ушкодила капілярний патрубок, потрощивши його на гострі, як бритва, скалки, якими вона так любила мене мордувати, я, боюся, стратив розум. Засліплений люттю, я ринув на тварюку, проклинаючи все на світі. «Присягаю темнолесником! — ревів я. — Я тебе заб’ю, заб’ю!» Я попав її і підніс над головою, немовби поривався у нападі шалу брязнути нею об землю.

— І зараз же покаявся у своїй нестриманості. Бачте, тварючка виявилася легка як пір’їнка. Хоч вона й підросла на кілька вершків, проте важила не більше, як тоді, коли я вперше взяв її на руки. Вона видавалася майже безтелесою, дмухни — і полетить! — як і блискун, що дав їй початок, і мене охопив жаль до свого хирного творіння. Я ніжно опустив її на землю. Вона зирнула на мене своїми холодними некліпними очима.

— «Темнолесник?» — перепитала вона тоненьким голоском. — «Темнолесник. Темнолесник». На очі мені набігли сльози. «Бідолашка, — прошепотів я, — тобі б годилося розцуратися з таким дурним і зарозумілим навчителем. Хоча б через те, що першим твоїм словом має стати прокляття Темнолісу».

— «Темнолесник!» — повторила вона і гулькнула назад у сутінь.

Лініус знову звівся в ліжку, його обличчя почервоніло з натуги. Відтак він повернувся до Маріс.

— Чи не налила б ти мені шклянку зілля, що приніс Щип? — звернувся він до дочки. — Сушить у роті — язиком не поверну.

Маріс виконала його прохання, і Лініус жадібно вхопив дання. Та вже підносячи шклянку до губів, він зненацька розчавив її у корчовито стисненій жмені. Багряна мікстура пролилася на ліжко, плямуючи, ніби кров’ю, білі простирала.

— Обережно, тату, — застерегла Маріс. — Принести другу шклянку?

— Не треба, — рішуче втрутився Чіпус. — Ти повинен закінчити свою розповідь, Лініусе, бо часу в нас, боюся, вже обмаль.

Лініус кивнув головою і прокашлявся.

— Відтепер я знав, що ми помінялися місцями, — сумно зазначив він. — Відтепер під наглядом опинився ясам. Не я експериментував, а наді мною експериментували! — Лініус потер чоло, рясно зрошене блискучими краплинами поту. — Я мав би вийти з гри, припинити дослід, — провадив він, — та я глибоко