Читати книгу - "Комашина тарзанка"

Усе так добре починалося, – як сказав би зі своєю характерною схильністю до шаблонних висловлювань мім, перенесений із класичного грецького театру до їхньої п’єси.

Місце вони знайшли майже відразу – це була оточена деревами і квітами простора галявина. Натягали і поскидали на велику купу гілок, довкола вогнища поклали грубіші колоди, на яких посідали. Практикантки весело перешіптувалися, чекаючи, поки хлопці розпалять багаття. Досить швидко стало зрозуміло, що крім Маркіяна ніхто із чоловічої частини їхньої компанії цього не вміє. Маркіяна мовчки кивнула Анні, але та й сама з повагою дивилася, як вміло Маркіян розкладає гілочки, роздуває спершу невеличке полум’я, далі докидає все грубіші дровеняки. Він же виявився єдиним, хто здогадався взяти із собою до лісу сірники. Почало сутеніти, і незабаром біля вогнища стало зовсім затишно. Пустили по колу прихоплену із собою трилітрову банку з кавовим лікером. Анна затягнула:

Яніна підхопила, долучилися всі решта. Маркіян побренькував на гітарі.

Гілки жваво спалахували, потріскували і вистрілювали вгору вогниками, більшість із яких зникали в темряві, але деякі влучали в ноги практиканток, вкраплюючи до злагодженого хору поодинокі верески. Але поволі романтичний настрій, викликаний першими сутінками і кількома ковтками напою з трилітрової банки, почав випаровуватися. Спів потроху перейшов у суперечку про те, які саме ворожіння слід застосовувати на Купала, а які – лише на Андрія і чи існують щодо цього взагалі якісь обмеження. Усім було зрозуміло, що сама по собі ідея відтворення купальського обряду, яка так усім сподобалася, не була підготована належним чином. І тепер ніхто не знав, що робити далі – стрибати через вогонь, спускатися до річки, щоб пускати вінки, чи шукати в темряві квітку папороті. Сидіти довкола вогнища до ранку нікому не хотілося. Хтось мав би прийняти рішення і покерувати групою, але Маркіяна, Яніна, Анна і Ляна були занадто перейняті майбутньою презентацією п’єси, Маркіян захопився підбиранням мелодії до нового вірша Анни, а Петрик замріяно втупився у вогонь. Поміж практиканток почастішали незадоволені перешіптування.

І раптом здалеку почувся тріскотливий звук мотора. Всі затихли, а за якийсь час на галявину в’їхав мотоцикл з двома кремезними хлопцями. Той, що сидів ззаду, ковтнув із майже порожньої пляшки «Пшеничної», яку тримав у руці, і радісно вигукнув:

– Ого, а тут нармальна тусня!

Потім не стримався, відгикнув і автоматично додав:

– Бля.

Але тут же виправився:

– Ой, звиніть.

Мотоцикл зупинився, і хлопці зійшли, уважно роздивляючись довкола. Студентки на колодах мовчки знерухоміли і сиділи, застиглі як пам’ятники, із поскладаними на колінах руками. У декого віночки посповзали на очі, але поправити їх вони не наважувалися. Вони поводилися як загіпнотизовані крілики під пильним оком полоза, коли кожен порух жертви може наблизити момент вирішального кидка. І хоча нерухомість може наблизити цей момент із тим же успіхом, жертва чомусь обирає заціпеніння.

– Хелоу, тьолкі, – п’яно посміхнувся водій мотоцикла, дебелий і коротко пострижений, у шкірянці й обвислих на колінах спортивних штанях. – Шо у вас тут, тіпа, діскатєка?

Тьолкі мовчали. Ляна пошукала очима Петрика і побачила, як вони з Тарасом дружно відступають назад, крок за кроком, ніби збираються заховатися за нерухомий хор практиканток. Маркіян продовжував побренькувати на гітарі.

– Я фігєю, у віночках, тіпа, – продовжував водій і представився: – Я Андрюха, тіпа. А це Вєталь, – він показав на супутника, що вже допив горілку і тепер витирав руки об свої засмальцьовані спортивні штани.

– І музон є, ніштяк, – сказав Вєталь і знову відгикнув, але цього разу без «бля».

– Ну шо мовчите всі? Бачу, випить пора, а то замерзли у своїх віночках. Щас ісправим ситуацію. По бистрячку, тіпа, з’їздим, привезем ще пацанів, водкі, посидим. Ніштяк? Правда, Вєталь?

Вєталь енергійно закивав.

Маркіяна енергійно струснула головою і зробила рішучий крок уперед.

– Андрію, – сказала вона театральним голосом. Надто театральним, ясна річ, але тут було не до тонкощів.

Усі дружно повернули голови в її бік, і тільки хор, чи, якщо вам так більше подобається, масовка із практиканток у віночках, продовжувала сидіти нерухомо.

– Андрію, – повторила Маркіяна і театрально провела рукою по волоссю. – Це доля привела тебе сюди, до нас. – Андрій ступив крок до неї, Ляна здригнулася, але Маркіяна не зрушилася з місця. Тільки в голосі її з’явилася додаткова металева нотка, яка могла бути наслідком тамованого хвилювання. Хоча могла бути і додатковим акторським ефектом.

– Тебе привела доля і вона, – Маркіяна показала пальцем угору. – Твоя Іванка, вона стежить за тобою звідти, з неба. Іди до мене, покажи свою руку, ти ж бачиш, я все про тебе знаю.

Андрій раптом змінився в лиці і якось обм’як, здавалося, він зараз сяде поряд із нашими практикантками, одягне віночок і застигло втупиться у вогонь.

– З-звідки ти з-знаєш про… – запитав він затинаючись.

– Не став зайвих питань, Андрію, доля не має звички відповідати. Як ти думаєш, хто ми такі?

– З міста, тіпа, – невпевнено відповів Андрій, на не дуже свіжій майці якого було написано BOSS.

– Насправді ми – звідти, – тим же глибоким театральним голосом сказала Маркіяна і невизначено показала вгору, кудись між Чумацьким Шляхом і сузір’ям Лебедя. – І сьогодні, на Купала, – єдиний день, коли ви, смертні, можете зустрітися з нами. Ти знаєш, що цей день для тебе особливий. І тому твоя Іванка послала тобі зустріч із нами, щоб застерегти від небезпеки.

Андрій мовчав, на його верхній губі виступили краплинки поту.

Ляна подивилася на Маркіяну і побачила, що коліна у тої тремтять. Потрібна була термінова допомога, бо одне зайве слово, один неправильний рух, і хлопці отямляться та зрозуміють, що їх розводять.

– Ходи сюди, Андрію, – підхопила Ляна надто театральні інтонації Маркіяни. – Дивися, ця дівчина має очі різного кольору, невже ти не віриш, що вона бачить майбутнє?

Обоє хлопців, як заворожені, підійшли до Маркіяни, у якої справді одне око було синім, а друге – карим, і цей контраст можна було розгледіти навіть при мерехтливому світлі вогнища.

– Дай твою руку, я подивлюся, що кажуть лінії, – продовжувала Ляна і намагалася пригадати хоча б щось із прочитаного у дитинстві про хіромантію, ворожіння на картах, сонники, гадальники, побажальники і всю цю фігню з містичними блядями включно. Про блядів вона тоді ще не знала і про Подерв’янського ще не чула. А якби і чула, то напевно не замислюючись визнала б його творчість цілковитим несмаком і знущанням над справжньою високою поезією.

Але і з відомого їй на тему езотерики нічого корисного в голову