Читати книгу - "Останнє літо"

— Ніби пройшло.

Синцов підвівся з крісла й поглянув на стіл, накритий за всіма правилами на два прибори. На ньому стояли і горілка, й ковбаса, і ще якась закуска, і навіть (невідомо де роздобуті свіжі огірки.

— Гімнастерка хай тим часом повисить, підсохне, — сказала Надя. — Сідай до столу так. Не дуже він тебе вдарив?

— Як курка лапою. Ніс у мене слабкий. Завжди так було, ще в дитбудинку. Як тільки ніс зачеплять — і готовий. Я навіть відмовлявся битись до першої крові, бо це було невигідно мені, — засміявся Синцов від того, що так раптом згадав про дитинство.

— Він якийсь скажений! Правда? — сказала Надя. — І так завжди, коли вип’є! — Сказала як про людину, котру Синцов повинен був знати й до цієї зустрічі. — Може раптом звідкілясь узятись, навіть не подзвонивши. І взагалі поводиться так, можна бозна-що подумати! Те, чого зовсім немає.

— Слухай, облиш… — сказав Синцов, і в його голосі було щось таке, що змусило її замовкнути.

— Закуску клади собі сам, я не знаю, що тобі подобається. — Надя наливала в чарки горілку. І, поки Синцов накладав собі закуску, розсміялась.

— Чого смієшся?

— Злякалась, що ти йому руку зламаєш. А взагалі смішно! Мабуть, тепер не зможу дивитись на нього без сміху, коли побачу. Тільки бракувало, щоб ти йому руку зламав, ото була б історія! — сказала вона так, ніби цій людині ніяк не можна було ламати руки і Синцов повинен розуміти це.

Синцов знову спробував згадати, де ж він бачив того юнака, але так і не згадав. А питати не хотів.

— Не буду тобі брехати, — сказала Надя. — Я з ним раніше, до Павла, знайома була. І він цього досі ніяк забути це може.

— Я ж просив тебе не говорити про це, — повторив Синцов.

— Гаразд, не буду. Невже ти розкажеш це Павлові, зробиш таку дурницю?

— Не хвилюйся, не зроблю. Досить з нього там турбот і без тебе.

— Саме так — без мене. А якби я була з ним там, не сталося б нічого тут. Думаєш, я хочу цього? Думаєш, коли Павло зі мною, мені хтось ще потрібен? А коли його нема, ось так усе й виходить…

На цей раз вона, здається, була щирою, пояснила, як було насправді, не викручуючись. І Синцов не спинив її.

— Еге ж, отак усе… — помовчавши, замислено сказала Надя і взялась пальцями за чарку, але не підняла її, а тільки покрутила в руках і поставила знову на стіл. — А їхати до нього на фронт хочу і готова хоч завтра.

— Пробач мені, звичайно, — сказав Синцов, — але виходить, судячи з твоїх же слів, так: або Павло повинен возити тебе за собою, або в тебе тут, у Москві, іншого виходу нема, ніж усе це…

— Авжеж, виходить так. Виходить, іншого виходу нема. А які інші виходи? То в театрах різні виходи: головний, запасний, пожежний і ще якісь там. А в житті з будь-якого становища лише єдиний вихід. Не вмію я одна жити, от і все! Дехто в цьому не признається, а я признаюсь. Тільки в цьому й різниця. І з тобою звела б доля в інший час, і на тебе б, мабуть, оком кинула. А те, що ти Павлові нічого не скажеш, краще для нього. А коли б сказав, усе одно брехала б йому відчайдушно до кінця. Клялась, божилася б, не знаю, чого б тільки не вигадала, тому що боюся без нього лишитись. А боюся лишитись тому, що кохаю. Якщо хочеш знати, навіть коли вже з Козирєвим жила, все одно Павла не забувала. Так уже мене доля йому нарекла. Таку, яка я є, такому, який він є. І ви, чоловіки, повинні розуміти такі речі…

Синцов слухав і думав про те, що поняття «ви, чоловіки», для неї й улюблене, й вороже — все разом. І він для неї теж частка цього поняття, теж чоловік — не зараз, то в інший час, як вона сама сказала. І розмови про те, що він повинен її зрозуміти, можуть дуже далеко завести…

Він підняв чарку:

— Не вдаючись у все інше, випиймо за Павла.

— Тільки коли віриш, що я кохаю його. Коли ні, краще не пити!

Синцов нічого не відповів на це. Мовчки взяв і випив. Усе це слова. Кохає, не кохає! Нехай самі вирішують. «Пашка теж не маленький. Нехай буде здоровий там, на фронті. І далі від усього цього, хоча б поки війна!»

— Спасибі, що все-таки вишив за нього зі мною, — розчулено сказала Надя. Вона теж винила свою чарку до дна і зразу налила другу. — А тепер я за твою Таню! Я так хочу їй добра, що нехай краще зі мною буде якесь нещастя, як із нею! Готова на це. Щиро тобі кажу!

Синцов скривився. «Припустімо, щиро, але ж є в твоїх словах щось таке, чого люди не повинні говорити одне одному, навіть коли їм у ту мить здається, що вони кажуть щиро».

— Не треба так говорити, — промовив він уголос. — Мене війна зробила забобонним.

Він випив свою чарку, і вона теж випила. І, випивши, спитала з цікавістю:

— Невже війна справді зробила тебе забобонним?

— Як тобі сказати? І правда й неправда, щось середнє. На війні є щось таке, що штовхає людей до забобонів.

— А я не забобонна. Коли Козирєв загинув, у мене ніякого передчуття зовсім не було. Навпаки, як проводжала його на війну, думала, що вже з ким, з ким, а з ним нічого не станеться.

Синцов підвів очі від тарілки й подивився на Надю.

Колись у Сталінграді, розповідаючи Павлові, з чого почав війну, він розповів і про те, як тоді загинув Козирєв. Але чи говорив їй про це Павло? Може, й не говорив…

Синцов очікувально дивився на Надю, а