Читати книгу - "Останнє літо"

Він не поспішаючи помився, надів Павлову білизну — білизна була саме по ньому, тільки трохи короткувата, приладнав до руки протез, надів гімнастерку, зачесався.

Лишилося підперезатись. Він повісив ремінь з портупеєю й кобурою на вішалці в передпокої: не хотів брати з собою у вапну. Треба було вийти в передпокій, але туди виходити було незручно, бо кілька хвилин тому виник там якийсь ще не зовсім зрозумілий йому скандал. Хтось, прийшовши в квартиру, галасував там, у передпокої, і Надя відповідала спочатку тихо, а тепер уже голосніше.

— Дай мені спокій, іди звідси! Скільки разів утовкмачувала, щоб не приходив без дзвінка. Яке нахабство!

— До тебе тільки так і треба приходити, — відповів гучний чоловічий голос.

— Зараз же йди звідси, чуєш? — Надя отримувалась, та її, однак, було чути. — І звідки ти на мою голову взявся?

— Я ж тобі сказав, — відповідав чоловічий голос. — Ми повернулися з поїздки раніше, ніж сподівались. І я зразу до тебе. А ти…

— Іди звідси.

— Чому?

— Поговоримо потім. Іди.

— Спочатку скажи: хто в тебе? — Чоловічий голос став вимогливим. — Думаєш, я сліпий, а я не сліпий!

Почувши це, Синцов згадав про свій кашкет і портупею. Він не знав, що гірше: лишатися у ванній і хоч-не-хоч слухати все крізь двері чи вийти в передпокій.

— Іди! Не хочу з тобою розмовляти!

— Взагалі чи зараз?

— Зараз. І взагалі! Підеш ти нарешті чи ні?

Синцов одкинув защіпку і вийшов. У передпокої світилося: біля відчинених навстіж вхідних дверей, притулившись до стіни й заклавши руки за спину, стояла Надя з виразом неприхованої люті на обличчі.

У другому кінці передпокою, при вході до їдальні, впершись руками в одвірки, у визивній позі людини, що почувала себе тут як удома, столів юнак у цивільному, в застебнутому під горло плащі, з якимось дивного кольору вицвілим волоссям.

Обличчя Синцову здалося знайомим, але далі все сталося так швидко, що він не встиг подумати, де ж він бачив цього чоловіка.

— Ось воно, явлення Христа народові! — глянувши на Синцова, п’яним голосом сказав юнак. — Тепер принаймні все зрозуміло.

— Зрозуміло чи не зрозуміло, а ти йди звідси! Іди геть, чуєш! — скрикнула Надя, і обличчя її пересмикнулось.

Видно, вона не хотіла, щоб Синцов виходив. Але тепер було вже пізно.

— Моя допомога не потрібна? — опитав Синцов, обертаючись до Наді й розуміючи, що потрапив у становище, з якого все одно немає ніякого розумного виходу.

— А він що, за викидайла при тобі? — спитав за спиною в Синцова юнак.

Надя відповіла не зразу. Спочатку подивилась туди, за спину Синцова, благальним поглядом, наче сподівалась, що її ще можуть послухатись.

— Зроби що хочеш, Ваню, але хай він іде звідси. Набридло вже його просити!

Синцов обернувся й пішов до юнака із знайомим обличчям; той ще й досі стояв на дверях і дивився вражено на Надю, ніби не міг повірити, що вона сказала ці слова.

— Ви б краще послухались і йшли звідси!

Як кожна нормальна людина, Синцов не уявляв собі, що треба говорити в таких випадках, але знав: тепер цей хлопець будь-що повинен піти геть.

— А ви краще не підходили б до мене, — сказав юнак, дивлячись прямо в очі Синцову, що підступав до нього, і, швидко й зухвало розмахнувшись, ударив його в обличчя.

Синцов зрозумів, що його вдарять, але не встиг вчасно перехопити руку. Схопив уже після удару і, вклавши всю свою силу, одірвав хлопця од дверей і з хрустом завернув йому руку за спину.

Хлопець спробував був вивернутись, змахнув лівою рукою, навіть зачепив Синцова за протез, але Синцов своєю правою ще вище загнув його руку за спину. І той, застогнавши, зрозумів, що він безпорадний щось зробити.

— Пусти!

— Виведу за двері — пущу, — сказав Синцов. — Іди спокійно, а то зроблю боляче!

Він помітив, що, коди той хлопець застогнав, Надя мало не кинулась до нього, але стрималась і знову притулилась до стіни. Лише тихо, крізь зуби сказала:

— Руки йому не зламай.

— Нічого я йому не зламаю. Тільки нехай іде спокійно.

Хлопець не сказав більше жодного слова ні Синцову, ні Наді, мовчки переступив поріг, пройшов ще два кроки по площадці сходів і спинився.

Синцов відпустив його руку й недвижно стояв у нього за спиною. Повернутися в квартиру й швиденько зачинити за собою двері було чомусь незручно.

Юнак поворушив за спиною рукою, немов пробував, чи вона ціла, потім опустив її, ступив ще крок і обернувся до Синцова. На його обличчі була не злість, а здивування: не сподівався, що його так скрутять. Може, і вдарив тому, що побачив протез. Коли так — сволота! А може, просто сп’яну.

Чи то дивуючись, чи запам’ятовуючи, юнак якусь мить постояв перед Синцовим і пішов сходами вниз.

Коли Синцов повернувся до квартири, Надя ще стояла там, під стіною.

— Отак, — мовив Синцов, не знаючи, що сказати, І помацав рукою обличчя. З носа юшила кров.

— Зніми, — озвалася Надя, одриваючись від стіни й підходячи до нього. — Тобі накапало на гімнастерку. Я заперу, а то потім не одмиєш.

Він не перечив і скинув через голову гімнастерку.

— Я заперу, — повторила Надя. — А ти посидь у їдальні. Відкинь голову назад, швидше пройде.

І він пішов до їдальні й сів. Витяг з бриджів носову хустину, витер кров і так сидів, закинувши голову й думаючи про того хлопця, що пустив йому з носа юшку.

П’яний чи тверезий, все одно ясно: коли немає Павла, в нього тут, у домі, свої права. Тільки б вона не пояснювала, не викручувалась І Хоч би обійшлося без цього…

— Як? —