Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Останнє літо 📚 - Українською

Читати книгу - "Останнє літо"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Останнє літо" автора Костянтин Михайлович Симонов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 201
Перейти на сторінку:

Синцов засміявся:

— Насамперед брудний. Сніг випав і розтав, і наступали в грязюці по самі вуха. Який був у нього вигляд? У комбінезоні, весь грязюкою заляпаний. Я підійшов, доповів, він обернувся, хустиною втерся. Потім з фляги руки помив, перш ніж узяти пакет. Мабуть, поки йшло навчання, спіткнувся десь і впав на руки.

— А що він тобі сказав?

— Узяв пакет, розписався й сказав: «Можете їхати».

— І все?

— Поки розписувався на пакеті, спитав про Таню — чи жива, чи здорова?

— А про мене не сказав тобі, що їздив до мене в Москву?

— Видно, не встиг. Лише тепер я про це від нього почув. А тоді була така обстановка: вручив пакет — і жени далі, в іншу дивізію!

— І все?

— Усе.

— Набридла тобі своїм розпитуванням?

— Та трохи.

— Ми, жінки, в цьому розумінні дурніші за вас, чоловіків. Вам досить про нас знати, що ми живі-здорові. А нам, коли кохаємо чоловіка, цього мало. Ми все хочемо уявити: який вигляд він має, як встає, як лягає, як ходить, який у нього вираз обличчя, коли згадує про нас. Тому й розпитуємо вас так по-дурному. Таня твоя, думаєш, інша? Така ж сама! Я так зраділа, прочитавши в Павловому листі, що у вас тепер дочка! Таня мені тоді, тієї зими, дуже сподобалась. Просто на диво!

Вона підійшла до великого комода, що стояв під стіною, висунула шухляду й поманила Синцова:

— Іди подивись. Мабуть, ніколи не бачив такої краси.

Синцов підійшов, не розуміючи, навіщо вона його кличе. А коли зрозумів, не знав, що сказати. Та й не було куди вставити слово. Вона говорила, не спиняючись ні на мить:

— Це тепер усе твоїй дочці! Коли я в сороковому році вийшла за Козирєва й ждала дитину, він попросив — його товариші літали за кордон — привезти придане. Так воно все й досі лежить. В мене тоді на сьомому місяці…

Вона різко змахнула рукою, пояснивши цим жестом, що з нею сталося.

— Не люблю цього слова… Лікарі сказали: тому, що зробила підряд кілька абортів… Може, й так, тільки не певна, що це заслужена кара… — Вона всміхнулась — Та й за що, власне? Доброю була, жаліла вашого брата. Сама полюбляла не тямити себе від щастя і вас не примушувала ні про що пам’ятати. А виходить, за це бог карає. По-моєму, несправедливо… Даси мені адресу, і я завтра ж усе це відішлю.

— Спасибі. Поки що не треба. Не накликати б лиха! — не дивлячись на неї, похмуро сказав Синцов.

Вона засовувала шухляду й від несподіванки боляче прищикнула пальці.

— Якого лиха? — спитала вона, прикушуючи забиті пальці, а обличчя її скривилось, ніби вона готова була заплакати чи то від болю, чи від того, що почула.

— Уже другий місяць не маю ніяких вістей, — сказав Синцов. — Не розумію і боюсь.

Він не хотів говорити ні про Таню, ні про дитину, ні про свої тривога. Але тепер довелося сказати. Оця шухляда, в якій уже п’ятий рік лежало повно дитячої білизни, сама по собі була нещастям. І змусила його подумати про нещастя.

— Чому ж мені Павло не написав? — Надя все ще тримала пальці в роті.

— Він не знає.

— Як не знає?

— А звідки йому знати, коли я сам ще нічого не знаю.

— Якісь ви кам’яні всі! — Надя нарешті випустила пальці з рота. — Почекай, піду під кран! Думаєш, кривляюсь, а я бачиш як…

Вона простягла руку, і Синцов побачив, що вона справді дуже прищикнула пальці: на нігтях була синьо-багрова смуга.

— Зараз прийду.

Вона пішла, і він, чуючи, як ллється пущена на всю силу вода, думав про те, що жінки взагалі терплячіше зносять біль, так вони вже створені: «Дужчі від нас у цьому розумінні».

Надя повернулась, стріпуючи рукою.

— Так мені й треба. Бог покарав за тупість. У вас, чоловіків, завжди все на пиці написано. І я повинна була зразу по тобі побачити, як тільки прийшов, що ти місця собі не знаходиш.

Синцов розповів про послану до Ташкента «блискавку». Надя кивнула.

— Може, й справді вранці буде відповідь. А якщо до твого від’їзду так і не прийде, я одержу її за тебе і в той же день повідомлю тобі на фронт.

— Як ти повідомиш?

— Знайду, як повідомити, це вже моя справа.

Сказала так упевнено, ніби добре знала, як це зробити. По воєнному проводу, чи що? Вона може!

І хоч йому не хотілося бути зобов’язаним їй, він повірив, що вона зробить це. Було в її словах щось таке, що змушувало так думати.

— Може, все-таки залишишся ночувати? — спитала Надя.

Він похитав головою.

— Тоді мийся й будемо вечеряти. Що тобі, ванну чи душ?

— Краще душ. У ванні тільки грязюку розводити.

— Піду запалю газ. — Надя вийшла і довгенько не поверталась. Він чув, як вона грюкала дверима, пускала воду, як потім ходила ще кудись у глибину квартири, щось відчиняла й зачиняла. Квартира була велика. Потім повернулася й сказала:

— Там я тобі поклала білизну. Зовсім чисту, сама Павлові прала, хотіла довести, яка я хороша дружина, що мене треба взяти на фронт. А він не взяв. Надівай, якщо влізеш. Диви, якого вигнало. — Вона окинула його поглядом, в якому було щось звично жіноче, хоч зараз його й не стосувалося.

Потім, коли він був уже коло дверей, непевно спитала:

— Може, тобі допомогти?

Він обернувся, спершу не зрозумів, та, побачивши її очі, зрозумів. Це про руку.

— Дякую. — Він засміявся. — Я до неї вже звик. Все нею роблю. Тільки на роялі

1 ... 58 59 60 ... 201
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє літо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Останнє літо"