Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Зоряний єгер 📚 - Українською

Читати книгу - "Зоряний єгер"

201
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Зоряний єгер" автора Григорій Євгенович Темкін. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 72
Перейти на сторінку:

— Лише в навчальних фільмах. — Перед очима у Стаса спливла страшна істота, схожа на зрощених по всій довжині трьох пітонів, на коротких пазуристих лапах і з тигровими іклами в пащах.

Від огиди Стаса пересмикнуло.

— Ось-ось. Мене так само пересмикнуло, і перший постріл я схибив. І другий теж.

— Далеко бив? — поцікавився Грауфф.

— Та не те щоб дуже. Метрів з шістдесяти. З гладкоствольної далі даремно. Ви знаєте, Стасе, у нас із Гленом принцип — полювати лише з мисливськими рушницями.

— А з іншими й не можна, — буркнув Стас.

— Ну, теж скажете, не «можна», — Бурлака махнув рукою. — Часто-густо палять із карабінів. Та що там карабінів, зі станерів стріляють. Щоб шкуру не попсувати. Так от, віддуплетився я, перезаряджаю, а трекаб на мене на своїх крокодилячих ніжках мов кінь добрячий мчить. Ледве встиг я ще вистрілити, а він уже в п’яти кроках. Конституція в мене, самі бачите, не гімнастична, але на дерево я злетів мов молодий павіан. Усівся на міцнішу гілку, вниз подивився: там вона, потвора ця триголова, стоїть під деревом і на мене дивиться. А погляд такий, що обняв я дерево, а в голові лише одна думка, мов жилочка, б’ється: вміють трекаби по деревах лазити чи ні…

— А чому ж не стріляли? — з цікавістю запитав Стас.

— Та ж упустив я рушницю зі страху, — весело пояснив Бурлака. — І сумку, де рація була, теж на землі кинув. Воно, далебі, й на краще, а то міг не встигнути на дерево залізти. — Він знову замовк, вибрав собі бутерброд і з перебільшеним апетитом вгризся в нього зубами, явно добиваючись від слухачів питання.

Грауфф, щоб піддражнити приятеля, мовчав, розважаючись його ораторськими хитрощами. Але Стас клюнув, йому кортіло дізнатися, чим закінчилася незвичайна пригода. На велике задоволення Бурлаки, він запитав:

— Ну, а що ж потім?

— Потім, юначе, — Бурлака вирячив на Стаса очі, — я дві доби провів на дереві, а трекаб під деревом. А коли я вже дозрів, щоб падати вниз, трекаб випустив дух. Виявилось, останнім пострілом я його таки зачепив…

Він прибрав раптом з лиця драматичний вираз і розреготався. Разом з ним розсміялися Стас і Глен Грауфф.

— Давайте вип’ємо, Стасе, — запропонував лікар. Стас кивнув. Грауфф розлив лікер у круглі ковпачки від фляг. — Віктор сам не уявляє, яким скарбом володіє. Цей напій настоюється на знаменитому альдебаранському равлику. Вважається, нервові клітини не відновлюються. Але цей лікер відновлює геть усе.

Стас знову розсміявся.

— Ну, слава богу, — поплескав його по плечу Бурлака. — А я вже боявся, ви нас зненавиділи навіки.

Стас відчув, що червоніє.

— Та що ви, справді. До чого тут…

— Не треба, не треба, юначе. Я все розумію. У вас своя робота, ви віддані їй. І правильно. Кожен має любити свою роботу, інакше він непотрібний, а часто і шкідливий. В молодості, коли дозволяло здоров’я, Глен був хірургом, а я штурманом фотонних кораблів, і ми не вірили, що зможемо колись полюбити іншу роботу. Але змінилися обставини, і сьогодні улюблена справа Глена — забезпечувати позаземні колонії необхідними людьми, моя — необхідними вантажами. А ваша улюблена справа, Стасе, — природа, довкілля, його охорона, екологія… Еге ж?

— Так…

— І ось з’являються якісь два типи, перед якими запобігає начальство, і вимагають, щоб їх — без путівки, порушуючи всі правила — вели в заповідний ліс убивати тварин. Так?

— Так…

— Ні, не так! По-перше, ми нічого не вимагали, ваш Ларго сам запросив нас на полювання. По-вашому, нам слід було відмовитися? Фиркнути обурено? Та ви знаєте, що таке полювання? Полювання — це пристрасть, це хвороба, якщо хочете, але хвороба корисна, яка оздоровлює організм, оновлює його, мов повітря свіже, мов настій женьшеню, мов цей лікер. Той, хто хворий на полювання, почуває себе впевненим, життєздатним, сильним. Він почуває себе чоловіком. Я займаюся полюванням з вісімнадцяти років і можу сказати, що найкращі хвилини мого життя — за пультом фотонного корабля і на полюванні. Я побував на десятках планет і майже всюди, де є дикі звірі, полював. Іноді за путівкою, частіше — ні, просто за домовленістю з місцевим начальством. І ніколи не вважав себе варваром, убивцею, ворогом живого. Я люблю природу не менше від вас і розумію її, смію думати, не гірше. Ані в земних лісах, ані в джунглях інших планет я не відчуваю себе чужим, стороннім елементом, а це означає, я зливаюся з природою і стаю її невід’ємною частиною. У масштабі Всесвіту. Ось що дає мені полювання…

— Але ж можна і не вбивати…

— Е-е, ні! Хочемо ми чи ні, але природа — це кругообіг смертей, який регулює і якість, і кількість. Звісно, людина в змозі завдати природі непоправної шкоди, але хижацтва зараз ніхто не допустить. А підстрелити зайця чи оленя — смішно казати про це. Їх з таким самим успіхом міг завтра загризти леопард. Зате, коли я входжу до лісу з рушницею, я сам поринаю в цей кругообіг і знаю, що шукаю свою здобич або, можливо, стану здобиччю вмілішого звіра. Так і лише так можна досягти повного поєднання з природою. А у вас-бо, Стасе, на кого ми йдемо полювати? Всього лише на качок. Мені розповідали, їх тут хмари. Кожен сезон вони гинуть тисячами й відроджуються десятками тисяч. Невже ви як еколог можете припустити, що декілька водоплавних позначаться на природній рівновазі планети?

— Ні, Вікторе, ти не зовсім маєш слушність, — вступив у розмову Грауфф. — Якщо всі так міркуватимуть, один уб’є десяток качок, другий — десяток, і невідомо, що залишиться через декілька років. Тому й оголосили тут заповідник. І вчасно: народу в колонії вже під тисячу. Але, юначе, — він тицьнув пальцем у бік Стаса, — бувають у житті ситуації, коли правила доводиться порушувати. І дозволити зробити з хорошого правила хороший виняток може нам лише наша совість. Утім, іноді роль совісті бере на себе начальство. Вам, Стасе, не хотілося робити для нас виняток, але все-таки ви послухали начальника…

— Еколог не підпорядкований генеральному

1 ... 60 61 62 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зоряний єгер», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Зоряний єгер"