Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Однак дорога була кожна хвилина. І наступного дня полярники вирушили далі. Їжі ставало все менше. Жир уже давно скінчився. Ведмедів і сліду не було. Полювали тільки на моржів. Їх аж кишіло у воді. Стадами по двісті-триста голів вони ліниво вилежувалися на крижинах. Іноді вони заступали в морі дорогу каякам, облягаючи їх з усіх боків.

«Пливти ми якось пливемо, але де перебуваємо?» — непокоївся Нансен.

Острівці аж до самого обрію весь час оповивав туман. Неможливо було зрозуміти, чи то ще тягнеться Земля Фрапца-Йосифа, чи вже група островів, що лежить між цим архіпелагом і Шпіцбергеном. Не завжди мандрівникам вдавалося безпечно обминати численні тлумища морських потвор. Одного разу великий морж вигулькнув із води біля самісінького Нансенового каяка і закинув на борт величезні ікла. Так цей звір виповзає на крижину. Каяк небезпечно нахилився. Нансен мало не впав у воду. Не довго думаючи, він щосили вдарив звіра по голові веслом. Однак морж не відпустив борта, аж поки Фрітьоф не вхопив рушниці. Тоді він зник у воді так само раптово, як і з'явився. Це тривало секунди.

«Мабуть, я народився під щасливою зіркою, — подумав Нансен. — Ще б трохи — і кінець». Раптом відчув, що його йоги у воді, яка вільно вливалася в каяк, аж булькотіла. Ще хвилина, і човен затоне. Нансен судорожно вхопився за край великої крижини і витягнув на неї продірявлений каяк.

«І знову треба латати. Морж роздер іклом парусину човна сантиметрів на п'ятнадцять. Добре, що та бестія хоч не покалічила мені іклами ніг. А що сталося б, якби така біда спіткала мене у відкритому морі? Пропав би! — пише Нансен у своєму щоденнику. І не без гумору додає: — І все-таки мені щастить!»

Дні за днями збігали у безвість. Час хутко біг: настала вже друга половина червня. Сили танули. Одного вечора, а він був ясний, мов день, полярники отаборилися на березі якогось острівця — одного з тих, яких вони досі не могли визначити. Готуючи їжу під щебетання перелітного птаства, що хмарами шугало над островом, Нансен почув якийсь сторонній звук, разюче схожий на гавкания. Невже галюцинація? Яке може бути гавкання тут, у крижаній пустелі? Хвилину ще вслухався, затамувавши подих. І знову повторилися ті самі, давно не чуті, забуті звуки. Серце в нього завмерло. Гукнув товариша. Юхансен і собі наставив вуха. Постояв хвилину, дослухаючись, і підозріливо подивився на Фрітьофа.

— Якщо людині вчуваються «голоси», то це означає, що з нею не все гаразд, — спокійно відповів і знову взявся латати каяк.

Але це Нансена не збило з пантелику. Він чомусь був певен, що не помилився. Покинувши все, тремтячими руками прип'яв до ніг лижі, вхопив рушницю і подався на розвідку.

Довкола панувала тиша — її порушував тільки пискливий крик невідомого птаха, якому вторував у далечині хрипкий голос чайки. Нансен зупинився: «А може, Юхансен має слушність. Мабуть-таки, мені вчулося, хоча я заприсягнувся б, що…» І раптом припав до снігу. На ньому виднілися сліди. Не лисячі, бо були надто великі. Чи не вовчі? Так звідки ж тут узятися вовкові? Ні, таки собачі. І знову виразніше, гучніше, ніж досі, розляглося гавкання. Це, безумовно, був собака. А коли так, то мають бути й люди.

Раптом йому почувся чийсь голос, перший за три роки чужий голос. У голову йому вдарила кров, серце бухало, як молот, розпирало груди. Він вибіг на пагорок і щодуху, немов божевільний, закричав. З тим голосом, з тим єдиним вісником життя були пов'язані його батьківщина, домівка, вона! Ноги його ніби вросли в сніг. Він усе ще не вірив власним очам. З пагорка збіг собака, а слідом за ним… чоловік. Знову почув людський голос.

Він стояв як укопаний. Коли незнайомий, не приховуючи свого здивування, підійшов до нього, вони подали один одному руки. Обмінялися загальним «How are you!»[9] Над ними клубочився туман, під ногами лежали уламки криги, вдалині мерехтіли контури якогось материка. Голову льодовика оповивав туман. Вони довго стояли так мовчки. Один в елегантному, картатому спортивному костюмі, у високих гумових чоботях, ретельно виголений, пострижений, напахчений одеколоном. Другий — справжній дикун. У лахмітті, брудний, з довгою, нечесаною кучмою волосся на голові, кудлатою бородою, з чорним від сажі обличчям, на якому не можна було розібрати кольору шкіри, бо її покривала шкаралупа бруду. Його не могли змити під час довгої зими ні вода, ні ведмежа кров, ні мох з піском. Його не міг зішкрябати навіть ніж. Хіба ж можна було догадатися в ту хвилину, хто цей дикун? Звідки він тут узявся?

Незнайомий ще якийсь час вагався в нерішучості. Будучи людиною вихованою, він не хотів одразу засипати прибульця питаннями. Йому здавалося, що крізь бруд прозирають знайомі риси обличчя. Обличчя, яке знає кожен полярник. Одначе він не смів поставити запитань, які крутилися в нього на язиці. Чекав, поки цей дивний чоловік сам заговорить, але той мовчав. Від хвилювання йому відібрало мову.

— Я дуже радий, що зустрів вас, — видушив нарешті з себе незнайомий. — Де ж ваш корабель? А люди? Скільки вас тут?

— Корабля немає. Нас тільки двоє.

І Нансен знову замовк. Він не міг нічого більше сказати, бо йому ще здавалося, що все це сон. Він теж пильно вдивлявся в обличчя незнайомого. Ніби десь уже його бачив. Але де? Це, напевне, хтось із дослідників. Але хто? «Може, це Джексон, англійський дослідник Арктики, який готував полярну експедицію?» — раптом сяйнула в нього догадка.

Не в силі витримати далі напруження, незнайомий подивився йому прямо в очі і випалив за одним