Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

— Невже ви Нансен?

Питання прозучало як ствердження.

— Так, — пролунала коротка відповідь.

«…Тоді він ще раз схопив мене за руку і сердечно потиснув її. Теплішої зустрічі не могло бути. Це рукостискання Джексона — то справді був він — значило більше, ніж звичайна формальність», — згадує Фрітьоф.

Зустріч Нансена і Джексона. Постановочна фотографія, зроблена через кілька годин після їх реальної зустрічі.

По дорозі до будинку англійської експедиції обидва полярники ні на мить не вмовкали. Говорили тепер, перебиваючи один одного. Англійцеві, котрий провів уже цілу зиму на мисі Флора на чолі арктичної дослідної експедиції, важко було повірити в те, що довелось пережити норвезьким мандрівникам.

— Ви здійснили титанічний подвиг, — мовив він з повагою, вислухавши цілу епопею. — Я справді гордий, що перший привітав вас і запропонував вам свої послуги. Така зустріч трапляється раз на сто років. Незабаром має припливти сюди мій корабель «Віндворд». Буду щасливий, якщо ви погодитесь повернутися на ньому на батьківщину.

І аж тепер Джексон признався, що він не наважувався нічого запитувати про долю «Фрама». Подумав, що тільки цим двом — Нансенові і Юхансенові — пощастило врятуватися після корабельної катастрофи.

У комфортабельно облагодженому будиночку англійської експедиції, де було тепло й затишно, Нансена чекала нова несподіванка.

— Від вашої дружини, два роки тому, — сказав Джексон, вручаючи розчуленому мандрівникові запаяну важку коробку, повну листів членам екіпажу «Фрама».

Швидко збіг місяць, проведений норвезькими полярниками у гостинних англійців. Їм тут нічого не бракувало: щоденне купання, чистий, легкий і теплий одяг — мов у тому магазині, про який полярники мріяли в зимівнику, — зручні постелі, найрізноманітніші страви й сила цікавих книжок. Нансен і тут не марнував часу. Робив записи, начерки майбутніх праць. І дуже шкодував, що не має можливості малювати.

— Мої олійні фарби пішли на просмолювання каяків, — пояснив Нансен господарям.

— Як то?

— Човни пропускали воду. Треба було щось придумати.

І знову Нансен розповів з подробицями про те, що вони з Юхансеном пережили. Англійці слухали, сповнені подиву, і весь час про щось розпитували. Для них було незбагненним, як полярники могли вижити в таких умовах.

— Недарма кажуть, що умови Далекої Півночі — це сувора, але й найкраща школа виховання характеру, — зауважив Джексон.

Нансен був щасливий, що його полярна епопея скінчилася перемогою, але його пожирало нетерпіння. Він хотів би вже якнайскоріше дістатися на батьківщину, годинами стояв на березі, дивлячись у затягнутий серпанком горизонт. А що, коли «Віндворд» взагалі не припливе цього року? Не зможе пробитися крізь льоди… Невже їх чекає ще одне зимування? Вони з Юхансеном уже починали шкодувати, що одразу не вирушили далі — каяками і пішки — до островів Шпіцбергена. По дорозі неодмінно спіткали б якесь рибальське чи мисливське судно і були б уже вдома.

Нарешті настав жаданий день. Нансен закричав з радості, почувши голос вартового:

— Корабель на горизонті!

Він засипав екіпаж корабля запитаннями. І був дуже задоволений, довідавшись, що «Фрам» досі ще не повернувся.

— Ми за всяку ціну повинні бути раніше за них у Норвегії, — палко пояснював він капітанові. — Що сталося б з матір'ю Юхансена і моєю дружиною, якби корабель приплив без нас? Страшно навіть подумати. А Свердруп і весь екіпаж? Усі гадали б, що ми загинули.

— Будьте певні, я зроблю все, що в моїх силах. — Почувши таку відповідь капітана, Нансен полегшено зітхнув.

Нансен (ліворуч) і Юхансен (праворуч) 17 червня 1896 року на мисі Флора біля бази Джексона

Капітан не підвів. «Віндворд» мчав по морях, неначе стріла.

Тільки-но корабель став на якір у Вардьо, невеличкому порту Північної Норвегії, Нансен і Юхансен рано-вранці відчалили в шлюпці від борту. Вони поспішали на телеграф. Перший за три роки. Швидко пройшли сонним містечком, нікого не зустрівши по дорозі. Начальник пошти спідлоба, підозріливо глянув на незнайомого, який спокійно поклав перед ним великий стос депеш. Їх було штук сто, і кілька з них мали не менше, як по дві тисячі слів.

— Усі спішні, — почув він, ще більше здивувавшись.

Відколи існує їхній порт, ніколи нічого такого не траплялося. Шкіпери мисливських і рибальських суден, як правило, надсилали телеграми своїм судновласникам короткі, родинам — лаконічні, щоб дешевше обходилися. А тут…

— Та це ж треба по літерах передати цілу книгу! — почав він бурчати і раптом урвав мову, кинувши оком на підпис.

Від подиву в нього одібрало мову. Змінившись від хвилювання в обличчі, він схилився, подав телеграфістці, що сиділа збоку, депешу, адресовану Єві Нансен, вибіг із-за перегородки і, все ще не в силі здобутись на слово, почав міцно тиснути руки своїм дорогим відвідувачам.

Малий порт, що дрімав над спокійним фіордом, став раптом відомий усьому світові. Кілька днів