Читати книгу - "Порожня труна"

Качан, на якого в банді мало зважали, маючи його за ніщо, цього вечора розприндився, випинав груди, поводив плечима і загадково позирав на співрозмовників. Бо саме він приніс якусь звістку, мав розповісти щось цікаве, чим привернув увагу таких сановитих осіб, як Бедо, Тулуш і Газкран. Качан знав про якусь оборудку, єдиний з усієї бражки розмовляв з поважним паном, що сипнув йому купу грошей, обіцяючи підкинути ще, якщо діло вигорить.

Після такого вступу Качан, упевнившися, що його слухають, якнайдокладніше виклав усе. Десь із годину тому на темній вуличці його перестрів вичепурений пан і почав із того, що тицьнув йому двадцять п'ять луїдорів. А тоді сказав: «Діло таке. Треба, щоб ти з дружками завтра ввечері прислужився мені й зробив те, що я звелю». Качан, сховавши луїдори в кишеню, сказав, що згоден і попередить своїх друзяк. Потім поцікавився у того щедрого добродія, що ж то за оборудка. Пишний пан — поважна персона — одразу запевнив Качана: «Не треба здіймати ні бучі, ні вбивати когось…. Ви повинні підлаштувати аварію, роздобути якісь колеса і врізатись у таксі, де сидітиме дівка, яка заслуговує прочухана. Після цього всі нехай розбігаються аж до другого дня, а ввечері в дядька Корна чоловік, якому ви те зробите, роздасть гроші. На них ти з дружками гулятимеш не тиждень і не два».

Качан переповів й інші подробиці. Вислухавши його уважно, волоцюги замислились. Першим озвався Бедо, але не тому, що був меткіший на розум, а тому, що його шанували за вік, сміливість і досвід. Немов він був отаманом, ватажком злочинної зграї. Бедо зверхньо поклав руку на плече Качанові.

— Синку, — прорік він, — ти добре попрацював… Бачу, з тебе вже виходять дурощі, чого доброго, ще й люди будуть… Може, й ти коли-небудь станеш пронозою, як Вічкун або навіть Газкран, твоя оборудка не така вже й кепська. Ти довів, що не дурень, коли береш гроші наперед.

Бедо простягнув Качанові велику волохату руку, яку той, розчулившись, ладен був стиснути в долонях. Проте Бедо навіть гадки не мав вдячно тиснути йому руку, він лише глузливо всміхнувся:

— Качане, зліпитися пальцями — надто мало. Це просто забавка, що не має нічого спільного з правдивим почуттям. Я потребую вагомішого. Ану, діставай свої жовтенькі.

Качан, що не сподівався такого брутального наскоку, сприкрено дививсь, як півкопи луїдорів з його кишені перемандрувала в одіжні глибини Бедо. А той не відчував анінайменшого сорому.

— Отож, Качане, люди з тебе будуть. Тож іди й скажи тому типові, що завтра все буде гаразд. А зараз розходьмося спати. Зустрінемося завтра в шинку, як пробамкає дванадцять.

Поліцейські, що чатували на бульварі під аркадами метро, не без утіхи побачили, як волоцюги помалу розходяться. І тоді найстарший з агентів мовив наймолодшому:

— Як я тобі й казав, найкраща запорука порядку й спокою — не потикатися на очі в мундирі і дати людям робити те, що їм до вподоби.

Назавтра на темній, спотвореній незавершеними будівлями площі Трініте близько дев'ятої вечора з усіх усюд зібрався непевний підозрілий люд. Прийшов худий і довгий Газкран, убраний у синю робу, мов робітник, у кашкеті, короткій, стягнутій ременем жилетці, з-під якої бахматилася сорочка з коміром; з'явився Вічкун і, нарешті, виряджена й причепурена, з боку Шосе д'Ан-тен надійшла Аделя. Усі троє спустилися трамваєм з Менільмонтана, та на площі Трініте розійшлися, мовби й не знаючи одне одного. Стараючись не привертати уваги поліцейських, які стежили за порядком, вони придивлялися до перехожих, надто чоловіків, аби впевнитись, що серед них немає інспекторів служби безпеки в цивільному, які могли б їх застукати. Що вони думали? Що наміряються вчинити? Що роблять Качан і Бедо від учора або принаймні відколи пропустили вранці по чарці?

Майже тієї пори у невеликій скромній квартирі на безлюдній вулиці неподалік площі Етуаль приязно розмовляли дві жінки. Стара й сива, з великими окулярами на носі, миготіла спицями, а молода, з хвилястим волоссям, елегантно вбрана, без угаву базікала. На що старша тільки кивала головою.

Молодою жінкою була дружина професора Поля Дропа, що вже розлучилася з ним, — Амелі; вона вже перейшла на дівоче прізвище — Амелі Таверньє. Суд дозволив їй залишити дотеперішнє житло й перебратися до родички, старої тітоньки Дезіре; саме в неї вона зараз сиділа. Адже цього вечора, перед тим повагавшися, що сказати підозріливій тітці, Амелі повідала, нібито на Ліонському вокзалі мусить зустріти подругу, яка буде в Парижі проїздом.

Тітонька глянула на небогу поверх окулярів і спитала:

— А як ту твою подругу звати?

Під пильним, немов інквізиторським поглядом старої, Амелі дещо збентежилась. Проте опанувала себе і назвала перше ім'я, яке спало на думку.

— Ніколи не чула про таку, — заявила тітка. — Втім, серденько, ти вільна. Та й не повинна я знати всіх твоїх знайомих. Коли ж ти повернешся?

То було найтяжче запитання.

— Тітусю, — затуркотіла Амелі, уникаючи прямої відповіді. — Коли саме, не знаю, проте не хочу, щоб ви не лягали спати й чекали мене. Лягайте, як завжди, о десятій, а мені залиште ключа під килимком.

Тітка похитала головою.

— Не кластиму я ключа під килимок, — мовила вона. — Щоб не переживати — краще дочекаюсь тебе і сама відчиню.

Амелі, вже і в капелюшку, і в плащі, і з шарфом на шиї, щось збентежено пробурмотіла. А тоді, наважившись, випалила:

— Тітусю, я хочу сказати, що… Я так і знала, що ти не залишиш ключа під килимком. Та, з іншого боку, я страшенно не хочу, аби ти чекала мене. Тому я ось що зробила: коли подруга, з якою хочу зустрітися, писала мені…

— А я гадала, що вона тобі