Читати книгу - "Порожня труна"

Амелі зашарілась.

— Саме це я і хотіла сказати, просто язик у мене заплівся. Отож, тітусю, коли Маргарита дзвонила мені, чи прийду її зустрічати, я відповіла, що не тільки прийду, а й проведу до готелю. І навіть, аби наговоритися досхочу, заночую в сусідній кімнаті. Так що, тітусю, я повернуся тільки вранці.

Запала мовчанка. Амелі занепокоєно позирала на стару. А та, не припиняючи плести, звела погляд, пильний, ба навіть глузливий, на свою небогу. Обмежившися тим поглядом і, очевидно, все зваживши, тітка змирилася.

— Люба Амелі, ти вже не мала дівчинка і вільна робити, що заманеться. Іди й зустрічай свою Маргариту. До завтра!

Не чекаючи, коли це повторять удруге, молода жінка ніжно поцілувала тітоньку, з дещо надмірним співчуттям поцікавилася, чи не треба чогось, й одразу ж вибігла. Тітонька Дезіре підвелася, щоб замкнути двері, і Амелі, вже збігаючи сходами, почула собі навздогін тітчине побажання:

— Гарного тобі вечора! З Маргаритою!

До чого тут Маргарита? Адже бігла вона до Себастяна Перрона!

І справді, попри прикрощі, яких зазнала, порушивши справу про розлучення, Амелі не раз зустрічалася з батьком свого сина, своїм першим коханцем Себастяном Перроном. А правник наодинці з нею поводився так запопадливо, так пристрасно не раз і не два благаючи зласкавитись, що Амелі, яка відмовляла йому, все ж зворушило й схвилювало палке завзяття чоловіка, якого, зрештою, шість років тому щиро кохала.

Та й Амелі, поки збігали дні й відбувалися дивні події, воліла не тільки і повернути колишнього коханця, а й вдовольнити цікавість, розкрити таємницю зникнення її сина. Звісно, молода жінка спершу вкрай здивувалась і образилася, почувши, чого вимагає Себастян Перрон: «Потрібно сто тисяч франків, і тоді віддадуть нашу дитину… Я таких грошей не маю, то, може, мені їх даси ти?» Вражена в саме серце, Амелі відчула тоді справжню відразу до Перрона. Та згодом виснувала, що ті Себастянові слова — не намагання зганьбити колишню коханку, не безсоромний шантаж, а щире прагнення повернути сина, і Амелі потім здалося, ніби Себастян знає більше, ніж каже, ніби він носить якісь потаємні думки, і дізнається вона про них тоді, коли між ними буде лише кохання. Звертаючись до свого серця, Амелі Таверньє бачила, що воно сходить любов'ю до Себастяна Перрона. Амелі тремтіла на саму думку, що може повернутися на шість років назад, може знову відчути обійми й знову пригорнутися до чоловіка, якому колись віддала свою цноту. Тому Таверньє й вигадала, ніби до Парижа приїздить її подруга, щоб мати цілу ніч для коханця!

Себастян Перрон мешкав у невеличкій квартирі на вулиці Мобеж, у скромній, елегантній, зручній мансарді, знайомій Амелі, що не раз, хоч і недовго, бувала там. Ходила вона туди навіть сьогодні. О шостій вечора разом із Себастяном залишила те затишне помешкання, і він провів її до вулиці Шатоден.

Там вони й розлучилися, пообіцявши одне одному зустрітися ввечері. Наостанок Амелі мовила Перронові:

— Тітонька Дезіре, звичайно, мене відпустить. Я вийду з дому о дев'ятій, скочу в таксі й відразу прибуду до тебе. Я кохаю тебе…

Себастян Перрон відповів їй тим же, їхні руки сплелись, а за хвилю кожен уже простував у свій бік. Вони розходились і гадки не маючи, що їхні слова почули і зрозуміли, що за ними стежили.

Але навіщо? Невже Амелі загрожує небезпека?

Амелі Таверньє, як і обіцяла дві години тому, рівно о дев'ятій вийшла від тітки, збігла на вулицю і відразу побачила таксі. Вона підійшла ближче, і водій, що виглядав клієнтів, озвався до неї:

— Панночко, підвезти вас? Колеса в мене добрі, кабіна зручна, а доставлю вас швидко й недорого.

Накрапав дощик, і Амелі аж в долоні заплескала, що на цій, звичайно безлюдній вулиці трапилося таксі з таким чемним водієм. Таксі стояло біля тротуару, і водій, тримаючи однією рукою кермо, другою відчинив дверцята. Амелі Таверньє сіла в машину й сповістила адресу:

— Вулиця Мобеж, сто дев'яносто чотири.

Таксі рушило.

— Господи, не так швидко! Не їдьте так швидко, прошу вас…

Але Амелі Таверньє, — таке ім'я молода жінка прагнула повернути собі, щоб не мати нічого спільного з колишнім чоловіком, — марно надривалася, благаючи крізь перегородку їхати повільніше.

Від площі Етуаль до околиць вокзалу Сен-Лазар водій їхав швидко, проте та швидкість не була надмірною, і якщо на поворотах Амелі тривожилась, а на кожному перехресті, де машина не пригальмовувала, їй стискалося серце, вона все ж мовчала.

Та автомобіль набирав швидкості, наростав неспокій, і жінка стала боятися. Вибравшися зі скупчення машин перед вокзалом на вулиці Сен-Лазар, водій дедалі розганяв машину і вона з шаленою, божевільною швидкістю мчала до площі Трініте. Після марних спроб достукатись крізь перегородку до водія, Амелі Таверньє опустила бічну шибку, вистромила голову з машини і крикнула водієві:

— Дуже прошу їхати повільніше! Я не можу так їхати, не можу!..

І відразу розлігся пронизливий зойк, саме тоді, коли жінка зверталася до водія таксі, яке проскочило повз охоронця порядку, а той робив знаки зупинитись. Тієї ж миті почувся страхітливий удар, таксі, в якому сиділа Амелі, зупинилося, гучно луснули дві шини. Таксі хитнулося і впало на бік. Сталася жахлива аварія, бо від вулиці Бланш по вулиці Пігаль теж шалено мчав автомобіль. Водій, здається, нічого не міг вдіяти, і він наїхав на таксі, в якому сиділа Амелі.

За кілька метрів до зіткнення, обидва водії, безперечно, вкрай розгублені, притислися до сидінь, щоб, бува, не постраждати при ударі. За мить машини справді зіткнулися, при цьому не тільки полопали шини й перекинулося таксі, а й, як бачили нечисленні свідки цієї миттєвої трагедії, з дзенькотом повилітали шибки.

Заціпенілі від жаху, люди, отямившися, кинулися рятувати пасажирів під купою брухту, на який перетворилися машини. На щастя, машина, яка їхала з вулиці Бланш і яка спричинилася до