Читати книгу - "Кровна мста"

Від Торна князь уже знав, чого чекати, а от Якуна Ярослав не знав, бо той тільки приєднався до його дружини. Зовні був суворий і гордий, який всередині – час покаже. Поки що відзначився тільки тим, що посмів сперечатися з князем, давати йому якісь вказівки. От і зараз під’їхав до Ярослава із кислою пикою.

– Ти хитрий, княже, як лис, послухи твої всюди, певно, вже й на той світ заслав, аби біля Бога стояли, а інші – коло диявола. Вікінги так не воюють, не по-нашому бити ззаду, – пихато мовив Якун.

Ярослав поглянув на того холодноокого чоловіка у золотом тканому плащі. Так і хотілося відповісти дошкульно, аби закрити тому півневі рота, але до пори Ярослав стримався.

– Не йду супроти князя чи короля, а лиш супроти холопів своїх.

Торн пішов в обхід, став чекати сутінків, Якун же зі своїми підійшов до весі, наганяючи на суздальців страху грізним виглядом та розкішним плащем. У весі було тихо, Ярослав бачив тільки кількох смердів, що стояли коло своїх хат, озброєні рогатинами і топорами. Хитрі суздальці вирішили обдурити київського князя: виманити його сюди й заховатися потім у болотах. Тільки вони не знали, що стежки через ті болота князеві уже показали послухи.

Люди з весі кинулися болотами тікати, тільки замість порятунку знайшли там свою погибель: послухи стежками вели варягів. Люди побігли назад до весі і здійняли там бучу. Ніч минула, і настав тривожний світанок. Весь враз ожила, закипіла, тепер на суздальців напав справжній страх. Варяги побачили це і вдарили дружно: спочатку Якун, а потім і Торн підтягнувся. Весь враз запалала, як свічка.

Колись отак отець його спалив Полоцьк, убивши Рогволода, синів його, а дочку Рогніду взявши собі за жону. Іще у п’ять років Ярослав «з’їв» цю історію, проковтнув її, не жуючи, разом зі сльозами матері. Йому дуже жаль було мами, що цілими днями, а часом і ночами просиджувала з ним, прикутим до ліжка. Себе теж було шкода. Він хотів, аби його дідо був живим. Він приходив би до нього, брав би на руки і виносив надвір, під тепле і ясне сонечко, розповідав би щось цікаве… Він ніколи не поспішав би, бо заради хворого внука відклав би всі свої справи, навіть державні…

Коли Ярослав трохи підріс і ненависть за Рогволода виросла в його душі разом із тілом, мати йому пояснила, що Володимир зробив так, бо… був язичником. Тепер же його душу освітило сонце праведної віри, і князь змінився. Володимир дав руському люду Бога, сам прийняв його в душу і з жорстокого язичника враз перетворився на святого для Русі чоловіка. Тільки той чоловік, хоч і став уже святим, але сина свого хворого й далі не провідує, не говорить із ним, не бавиться. Зазирне кілька разів на рік так, для відчіпного. Тільки і син той не такий вже і хворий, бо без допомоги матері, вітця, діда, зціпивши від болю зуби та проклявши цілий світ, – він зміг, пішов. А ще Ярослав пізнав письмена, навчився читати.

Коли Ярославові сповнилося п’ятнадцять, він взагалі зненавидів Володимира і як вітця, і як простого мужа, і як князя. Все, що робив князь київський для держави, викликало у Ярослава злість, роздратування, насмішку. Ярослав учинив би не так, він зробив би все набагато краще. Володимир – негодний князь! Ненависть буяла в душі молодого княжича, як зілля навесні, ось чому Ярослав, уже сидячи в Новгороді, пішов проти нього… Коли ж сів у Києві, а отець пішов у вирій, Ярослав зрозумів, що той не був негодним, Володимир уже не здавався сатрапом і дурнем.

Тепер же… На Русі смута, землі бунтують, вони роздроблені, бояри тягнуть в один бік, дружина – в другий, варяги й собі мріють шмат ввірвати… Господи, якби ж ти міг повернути мені мого могутнього вітця хоч на один день, хоч на годину. Як же зараз бракує Русі Володимира і не тільки Русі, найбільше йому – Ярославові…

Коли люди суздальські побачили, що порятунку від варягів не буде, то дико закричали з люті та страху. Переважно вдягнені у шкури, хутряні шапки замість шоломів, із сокирами замість мечів вони бігли на свою погибель. Варяги сікли їх страшно, трощачи своїми бойовими сокирами дерев’яні щити, а мечами відтинаючи голови разом із хутряними шапками.

Варяги робили свою роботу швидко і чинно. Ярослав в’їхав у розгромлену весь, коли там вже пахло трупами, кров’ю, людськими нутрощами і блювотою. Непокірна суздаль лежала долі, готуючись скоро годувати ворон та удобрювати свою не надто урожайну, бідну землю. Кілька непокірних таки вижило, варяги поставили їх на коліна і трощили по черзі їх голови топорами, аж мізки розліталися на всі боки. Після кожної такої голови Торн і Якун, які особисто тут усім керували, переможно, із відчуттям власної величі поглядали на Ярослава, що проїжджав поруч і намагався не дивитися, не зауважувати їх. Інші варяги стягували здобич, нишпорили по хатах, що вціліли від пожежі. В одній із тих хиж вікінги знайшли дівчисько і тут же потягли його із собою. За нею побігла мати, але Якун став жінці на дорозі, витяг ножа і власноручно зарізав. Тоді повернувся до дівчини, що враз перестала кричати. Ярослав спинив коня. Хотілося пошвидше поїхати геть, не бачити цього всього, але якась сила стримувала його. Ніби могутня рука повернула у той бік його голову і заставила очі, щоб дивилися. Якун роздер сорочину і стиснув мозолястими від меча руками груди, точніше груденята дівчиська. Те дівча було мале, худе, і, крім великих синіх очей, більше великого нічого не мало.

Варяг робив це уже не раз, тому виходило у нього досить спритно: раз – і дівчисько вже стоїть перед ним повністю голе, два – і він уже підімнув під себе і розриває її плоть. Інші варяги тільки шкіряться: хтось повертається до своїх справ, інші чекають своєї черги.

Ярослав таки не витримав, поїхав. Кінь ніби сам завів його на край весі, де вже починалося болото. Князь втомлено сів просто на землю,