Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Почали висловлюватися інші люди, зал оживився. Усі робили якісь пропозиції. Студенти організували комітет з розмноження тексту лекцій наперед, пропонували різні ініціативи, всяке таке.

А потім сталося щось абсолютно несподіване для мене. Встає студент і каже: «Я один із тих двох студентів, згаданих містером Фейнманом у кінці виступу. Я вчився не в Бразилії, я вчився в Німеччині, а в Бразилію приїхав тільки в цьому році».

Другий хороший студент теж сказав щось подібне. А професор, якого я згадав, сказав: «Я вчився тут, у Бразилії, під час війни. Мені, напевно, пощастило, що всі професори залишили університет, тож я вчився по книжках. Тому насправді я вчився не за бразильською системою».

Цього я не чекав. Я розумів, що система нікуди не годиться, але щоб на 100 відсотків — це було жахливо.

Я їздив у Бразилію в рамках програми, фінансованої урядом Сполучених Штатів. Держдепартамент попросив мене скласти звіт про поїздку, і я написав його на основі свого виступу. Пізніше до мене дійшли чутки, що якийсь чиновник Держдепу відреагував так: «Це показує, наскільки небезпечно посилати в Бразилію таку наївну людину. Якийсь дурень, від нього можуть бути тільки неприємності. Він не розуміє ситуації». Якраз навпаки! Думаю, що наївний тут цей чиновник — він знає, що таке університет і навіщо він потрібний, хіба що з папірців і звітів.

У Бразилії я намагався вивчити місцеву мову і вирішив читати лекції з фізики португальською. Невдовзі я переїхав у Калтех, і мене запросили на вечірку, яку влаштовував професор Бейчер. Перед тим як я прийшов, Бейчер сказав гостям: «Цей Фейнман вважає себе дуже розумним, бо трохи вивчив португальську. Давайте його розіграємо. Місіс Сміт (вона явно з Півдня) виросла в Китаї. Хай вона привітається з Фейнманом по-китайськи».

І от, нічого не підозрюючи, приходжу я на вечірку, а Бейчер знайомить мене з гостями:

— Містере Фейнман, це містер Сякий-то.

— Радий познайомитися, містере Фейнман.

— А це містер Такий-то.

— Моє шанування, містере Фейнман.

— Познайомтеся, це місіс Сміт.

— А чонь нгонь я! — кланяється вона.

Яка несподіванка! Я моментально вирішую, що треба відповісти в тому самому дусі. Ввічливо їй кланяюся й абсолютно впевнено кажу:

— А чінь йонь єн!

— О боже! — вигукує вона, виходячи з ролі. — Я знала, що це станеться: я говорю мандаринським діалектом, а він — кантонським.

Щоліта я вирушав на машині через усі Сполучені Штати, намагаючись доїхати до Тихого океану. Але з різних причин завжди десь застрягав, зазвичай у Лас-Вегасі. Особливо запам’ятався перший раз, бо мені там сподобалося. Лас-Вегас, як ви знаєте, заробляє на гравцях в азартні ігри, тож готелі щосили заманюють людей до себе. Для цього там влаштовують різноманітні шоу й годують дуже дешево, майже безкоштовно. Не треба навіть бронювати: просто приходиш, сідаєш за вільний столик, а їх багато, і насолоджуєшся видовищем.

Лас-Вегас — прекрасне місце для неазартної людини, до її послуг усі переваги — кімнати дешеві, їжа майже дармова, видовища на будь-який смак, та й дівчата нічого.

І от якось лежу я біля басейну в мотелі, підходить якийсь хлопець і починає розмову. Не пригадую, з чого він почав, але суть його слів у тому, що я, напевно, працюю, щоб заробити на життя, а це дурість.

— От узяти мене, — каже він. — Я просто тиняюся біля басейну й насолоджуюся життям у Лас-Вегасі.

— І як тобі це вдається, не працюючи? — питаю.

— Дуже просто: я ставлю на кінські перегони.

— Я нічого не знаю про коней, але не розумію, як можна заробити на життя ставками на перегонах.

— Ще й як можна, — каже він. — Я так і живу. Я покажу тобі, як це робиться. Ходімо, я гарантую, що ти виграєш сто доларів.

— І як ти це зробиш?

— Ставлю сто доларів, що ти виграєш, — каже він. — Якщо ти виграєш, це не коштуватиме тобі нічого, а якщо програєш, отримаєш сто доларів.

Я думаю: «Нічого собі! Класна ідея! Якщо я виграю сто доларів, то плачу їх йому, і нічого не втрачаю, це буде ніби тренування — доказ, що його система працює. А якщо програю, то отримаю сто доларів. Прекрасно!».

І от він відводить мене в букмекерську контору, де був список коней і заїздів по всій країні. Представляє різним людям, які кажуть: «Егей, він молодець! Я виграв сто баксів!».

Поступово до мене доходить, що мені треба ставити власні гроші, і я починаю трохи переживати.

— Скільки я маю поставити? — питаю.

— Доларів триста-чотириста.

У мене стільки із собою немає. Крім того, мене гризе інша думка: а що як ставка програє?

Тоді він говорить:

— Давай зробимо так: моя порада буде коштувати тобі лише п’ятдесят доларів і тільки якщо вона спрацює. Якщо вона не спрацює, то я дам тобі сто доларів, які ти і так виграв би.

«Клас! — підраховую про себе. — Тепер я виграю в будь-якому разі — або п’ятдесят доларів, або сто! Як же, в біса, він це робить?»

Потім я розумію, що при грі з більш-менш рівними шансами (треба змиритися з дрібними втратами, щоб зрозуміти, як працює схема) шанс виграти сто доларів і не втратити чотириста — чотири до одного. Так що з п’яти підходів, які він робить на різних людях, чотири рази ці люди виграють по сто доларів, а він отримає свої двісті (і заодно покаже, який він розумний), а на п’ятий раз йому доведеться заплатити сто доларів. Відповідно, в середньому він отримує двісті доларів, а віддає сто. Я зрозумів, як він це робить!

Він обробляв мене кілька днів. Винаходив яку-небудь схему, яка спершу виглядала дуже спокусливо, але, трохи подумавши, я розумів, на чому вона побудована. Врешті-решт він у якомусь прямо відчаї сказав:

— Добре, скажу так: ти даєш мені п’ятдесят доларів за пораду, а якщо програєш, я поверну тобі всі твої гроші.

Ну, в такому разі я нічого не втрачаю і кажу:

— Гаразд, домовилися!

— Прекрасно! — каже він. — Тільки от, на жаль, на вихідних я маю їхати в