Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

Вдома батько був нестерпний, завжди прискіпувався до моєї матері і бабусі. Фактично він з нами не жив, а тільки час від часу приходив додому (Єгергофштрасе, 13). Якось у домі гауляйтера Коха, якого батько вважав своїм названим братом, він побив мою матір за те, що вона не вступила до партії. Того вечора мати вигнала батька, і він остаточно переїхав жити на Шарнгорстштрасе, 24. Це було в 1940 році.

У 1944 році під час бомбардування завалився наш будинок, і ми змушені були переїхати на квартиру батька, в яку він все одно майже ніколи не заглядав. У грудні 1944 року ми переселилися до Єльстербург-Фогтланда. В лютому 1945 року, коли впав Кенігсберг, батько несподівано з'явився, говорячи, що вибрався з Кенігсберга на підводному човні.

Під час війни батько захворів на туберкульоз, подав прохання про пенсію і одержав її. Його ставлення до мене трохи покращало, але з матір'ю він так і не помирився.

Приблизно за місяць до смерті батько розповів, що в останні дні перед залишенням Кенігсберга він нібито брав участь у захованні різних цінностей. Говорив про церкву у Кнайпгофі, про пасаж на Кенігсштрасе, про Ластадіншпейгерн та інші місця, яких я, природно, вже не можу пригадати.

Між іншим він згадував також, що янтарну кімнату, частину колекції янтарю і військовий архів було перевезено в бункер № 3 на Штайндамм. На моє запитання, де розташований бункер, він тільки посміхнувся і відповів, що мене це не стосується, я ще малий і дурний, щоб це зрозуміти. Розмова на цю тему відновлювалася ще кілька разів, але батько ставав раптом мовчазний, і бесіда обривалася.

Помер батько 17 жовтня 1947 року. Він не залишив нічого, крім одного коштовного каменя, який є у мене. Приблизно в січні чи лютому 1948 року я знайшов у підвалі книгу, в якій були надруковані на тонкому папері другі примірники наказів і донесень про їх виконання. Тут у двох записах згадувалося про вивезення янтарної кімнати. Поступово все це забулося.

Тільки на початку 1959 року, коли в журналі «Фрайє вельт» з'явилася стаття про розшуки янтарної кімнати, я знову пригадав розповіді батька, а також знайдені записки, У цей час на нашому підприємстві були товариші з райкому СЄПН, вони мені порадили про все негайно повідомити.

Тому я написав цей лист до редакції «Фрайє вельт». Незабаром з Берліна до Єльстербурга приїхали співробітники журналу, і я розповів їм, що знав. Через деякий час мене запросили до Берліна, а потім до Радянського Союзу. Я з радістю прийняв запрошення, сподіваючись хоч в якійсь мірі загладити те непоправне, що зробив мій батько.

Рудольф Рингель.

Додаю кілька документів».

«Оберштурмбанфюрерові Рингелю

Передбачається, що незабаром у Кенігсберзі буде проведено операцію «Грюн». Тому Вам необхідно здійснити акцію янтарної кімнати і доставити цю кімнату у відомий Вам Б. Ш… Після проведення операції входи, як домовлено, замаскувати, якщо будинок іще зберігся — висадити його в повітря.

За невиконання наказу Ви повністю відповідаєте. Після виконання повернетесь до відомого Вам пункту, де Вас зустрінуть, або одержите дальші вказівки».

Підпис нерозбірливий.

«До головного управління імперської безпеки.

Наказ виконано. Акцію янтарної кімнати закінчено. Входи, згідно з наказом, замасковано. Вибух дав потрібні наслідки.

Георг Рингель».

«Передано керівникові транспорту 30 ящиків з плитами янтарю і ящики колекцій янтарю згідно з наказом головного управління імперської безпеки».

Підписи охорони.

Нижче:

«Транспорт прийняв

Георг Рингель».

Рудольф Рингель приїхав до Калінінграда влітку 1959 року. Щиро, від усієї душі він намагався допомогти розшукати «бункер № 3». Але не зміг.

— Це не те місто, яке я знав, — заявив Рингель. — У моїй пам'яті залишилися руїни, завали, темні, похмурі будинки, іноді освітлювані загравами пожеж, перелякані люди. А зараз усе цвіте, юрми життєрадісних радянських громадян на вулицях, повсюди рух, життя, ріст… Ні, я не впізнаю міста.

Чим далі йшли розшуки, тим частіше Сергєєву спадало на думку, що вже не тільки янтарна кімната цікавить його в цьому зруйнованому і відродженому місті, але й саме воно, все це місто, у відбудові якого Олег Миколайович брав діяльну участь, дороге йому. Сергєєв жив цим новим містом, бачив його перед собою, кожної години думав про нього. Правда, нове, чудове місто існувало поки що головним чином в його уяві.

Архітектори вміють уявити навіть те, що існує лише в лініях креслення. Сергєєв бачив відновлене місто так реально, ніби воно вже існувало. Не раз, було, лазив він. Із своїми помічниками по руїнах і, стомлюючись, сідав на купу цегли.

— Про що замислилися, Олегу Миколайовичу? — запитували його.

Він відповідав задумливо:

— Тут дуже жвавий автомобільний рух, на розі неминучі простої — це погано.

Співбесідники дивувалися:

— Автомобільний рух? Де?

Сергєєв ніяково посміхався:

— Я думав про нову вулицю, яка пройде по цих місцях. Уявіть собі: високі будинки, перехрестя двох магістралей, жодних бічних відгалужень — скільки газу і кіптяви напустять ці машини! Потрібні майдан і сквер, щоб створити простір і забезпечити приплив чистого повітря. Як ви вважаєте?

І всі ці думки про місто жили в ньому одночасно з думками і турботами, пов'язаними з розшуками янтарної кімнати.

І ще одне турбувало