Читати книгу - "Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський"

І знову я подумав про себе: “Хто я? Чи що я таке? Істота з самостійною волею? Чи подоба пагона водорості, який повторює своїми рухами всі довколишні зміни? І знову болісною тривогою нагадала про себе таємниця мого народження, яку я все ще не міг розкрити…

Я запливав у море все далі й далі від берега, поринав усе глибше й глибше. Якщо зараз піднятися на поверхню, то ті троє, що проводжали мене і лишилися на березі, мабуть, здалися б зовсім крихітними, не більшими від статуеток на книжковій шафі. Я бачив такі в квартирі Михайла Дмитровича… Чому я не думаю — “в моєму домі”? З певного часу не можу так думати. Це відтоді, як усе для мене змінилось і з’явилася таємниця. Чи проникну я в неї коли-небудь? Поки що всі мої спроби не мали успіху. Та я мушу знову й знову штурмувати її, аби довідатися про найпотаємніше. Іншим до цього байдуже. їх не хвилює таємниця. Але я так жити не зможу. В цьому я впевнений.

Вода стає дедалі темнішою. На цю глибину вже майже не пробивається сонячне проміння. Легким зусиллям волі вмикаю інфравізори. Світ навколо разюче змінюється. Риби перетворюються на зірки. Зарослі водоростей здаються деревами, охопленими вогнем.

У такій ось солоній купелі колись спалахнули перші іскорки життя. Тому мій шлях починається з моря. Так передбачив Михайло Дмитрович. Я піду від витоків, щоб спробувати з’ясувати, куди ведуть дороги. Від вірусів, від водоростей, від амеб…

Ось від мене тікає живий апарат на суглобистих ногах. Два перископи, підняті над кабіною-панцирем, злісно й злякано втупилися в мене, лічильний пристрій, який міститься під бронею кабіни, передає панічні команди по тонісіньких проводах, що йдуть до ніг…

Такі складні саморушні апарати винайшла природа вже на зорі еволюції. Тисячі років минули для них як одна хвилина. Коли порівняти ось цього краба, що зараз тікає від мене, з його первісним предком, то здається, це не різні краби, а один і той же, який прожив багато тисяч років. Його величність Краб. Невмирущий краб. Ця думка віддає гіркотою, в ній чується глум…

А ось ці невидимі людському оку створіння: гідри, променевики, радіолярії ще безсмертніші, ніж краб. Можливо, в природі існує закон: що примітивніше, то безсмертніше. Ось чому думка віддавала гіркотою.

Коли я повернуся, неодмінно поділюся цією думкою з вами, Михайле Дмитровичу. А якщо вона давно визріла у вас, запитаю: як ви могли змиритися з таким законом? Парадоксальним законом, смію вас запевнити… І що ви робили, щоб виправити його?..

А ви, напевне, подивитесь на мене із звичайною неуважною усмішкою і ледь іронічно пожуєте своїми товстими добрими губами… Бачите, як я чітко все собі уявляю на відстані… Одного не можу уявити чітко — що ж ви відповісте мені? Відповіді ваші завжди несподівані й часто неоднозначні…

Я пильно оглянув дно. В одному місці водорості прим’яті, їх запах змінився. Невже сліди? Пощастило? На самому початку пощастило?

Вдивляюся вдалину — чи не промайне там тінь істоти, яку я мушу розшукати? Запахи йоду і фтористих сполучень забивають усі інші запахи. Очевидно, в радіусі п’яти кілометрів нема ніяких живих об’єктів.

Та все-таки якась невиразна тривога, очікування біди, що раптом з’явилися, непокоять мене. Силкуюся визначити, з’ясувати її причини і не можу…

Як почалася моя подорож?

…Троє чоловіків супроводжували мене майже аж до краю прибою.

Один із них спитав у другого:

— Чи повернеться він?

— Не турбуйтеся, — сказав той, кого питали, той, кого я люблю більше за всіх людей. — Ви забули про керуючий імпульс.

“Що це за імпульс?” — подумав я тоді, виявивши, що в моїй пам’яті нема ніяких даних про нього. Я спитав про це Михайла Дмитровича. Він підняв руку, дотягнувся до мого плеча:

— Щасливої дороги! Коли повернешся, я відповім, якщо… — Він помовчав, роздумуючи: казати чи ні? — Якщо до того дня ти сам не будеш знати…

І я зайшов у воду, пронизану сонячним світлом. Я виразно побачив завислі в ній органічні часточки-планктон, крихітні шматочки водоростей. Вся товща води була сповнена життя, вода здавалася живою масою. Недарма колись, дуже давно, в подібному складі води виникло життя, спочатку найпримітивніше — часточки з кількох злитих великих молекул, здатних протистояти середовищу, зберігати внутрішню єдність. Так, з самого початку у життя була найнеобхідніша якість — протистояння. Народжене схожим за складом середовищем, життя водночас протистояло йому. І з часом навчилося це робити з таким успіхом, що почало пізнавати середовище, а разом з тим і само себе…

Раптом я відчув поколювання в потилиці, в ділянці Дельта-7, і почав старанно прослухувати бурі водорості, над якими пропливав. Мені здалося, що там, унизу, блищить якийсь предмет. Справді здалося. Шар намулу й піску був надто товстим, щоб під ним можна було щось розрізнити. Це радарні щупи виявили метал, сигнал від них пройшов неподалік від вузлів, пов’язаних з зоровими центрами, і збудив їх. Я побачив підвищення, і тієї ж миті на ньому, як на фотоплатівці, з’явилося зображення старовинного корабля, що лежав під масою придонного намулу та водоростей.

Я уважно оглянув, перевірив локаторами і прослухав корабель. Це був галеон, і віз він золото — м’який метал з деякими корисними й навіть лікувальними властивостями, які то відкривала, то забувала медицина. Стародавні люди надавали золоту надмірне значення як загальному еквіваленту цінностей. Воно уособлювало для них багатство, впевненість в своєму добробуті, у своєму майбутньому, владу над іншими людьми…

Отак міркуючи і згадуючи, я продовжував обстежувати галеон. Налічив у його трюмі двадцять три ящики, набитих золотими брусками, браслетами, фігурками звірів і птахів, богів і людей. Кожна фігурка мала цінність незрівняно більшу, ніж матеріал, з