Читати книгу - "Патетичний блуд, Анатолій Дністровий"

ці переживання; хотів би мріяти про приємне й добре, але уява — під впливом ідіотських передчуттів — ніби в комі. Бреду повз ринок униз до Остра, біля ресторану «Полісся» помічаю знайому машину, яка повільно під'їжджає до входу. З неї виходить Валєра, який підбивав копита до Ліди. Згадую, як він тримав мене за горлянку й сичав, щоб я не переходив йому дорогу. Невже це чудо горохове з Лідою? Завтра знайду її на роботі й запитаю, чи можу повернутися. Які дурниці — ображатися через випадкові непевні писання, а через задрипану фразу навіть рвати стосунки! Ліда зробила це спересердя, її вже мало би попустити. Валєра зачиняє машину і підіймається по сходах до ресторану, він так упевнено почувається, ніби вважає себе господарем світу. Мабуть, я займуся тобою. Оглядаю його машину, особливо кришку бака (вона без замка — це добре), запам'ятовую номер. Тепер лише

знайти потрібне місце і потрібний час. Знаю, де ця колимага може стояти допізна — у Лідиному провулку. Зараз я не можу втримати своїх позицій, але й здати їх без бою не можу. Чи краще сюди не влазити? Я так не можу. Так що Тибет доведеться запхати в одне місце; пробач мені, Дека, це така блядська карма. Я настільки перейнятий тим, аби підпалити машину Валєри, що цілу дорогу до общаги думаю, де дістати селітру, порох, сірку, двісті грамів бензину, презерватив і два-три метри плетеної мотузки. Все це без особливих зусиль можна знайти. Сукин скот, я тобі покажу, що таке адське пекло!

В общазі розпочинаю пошуки необхідних матеріалів. Ділюся з Декою думками, він кривиться і зневажливо кидає, що горбатого могила виправить. Нічого не зробиш, хай кожен іде своїм шляхом і робить те, що йому призначено. Після п'ятнадцяти хвилин непотрібних моральних дискусій Дека зітхає і каже, що допоможе мені дістати патрони, з яких витрусимо порох; пачки «макарівських» вистачить? Да, усміхаюся і дружньо штовхаю його плечем. Увечері я обрізаю на балконі п'ятого поверху зо три метри плетеної мотузки для білизни, вона трішки вогка, підсушую її на обігрівачеві. Розплітаю мотузку на чотири менших; це заняття трохи нудне, але мені нема куди поспішати, карму неможливо пришвидшити чи сповільнити. Моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся. Коли з мотузкою майже завершую, чую несміливий стук у двері. Гукаю: заходьте. На порозі стоїть Даша. Серденько, підводжуся і цілую її в губи, завалюй, я за тобою скучив. Вона страшенно тішиться, і каже, що хоче мене забрати на вечерю. Відчуваю безмежну радість, хоча слово «забрати» кидає легку тінь агресії на мою свободу, але я списую це на випадковість. Даша здивовано дивиться на мотузку й розпитує, навіщо вона мені. Навіщо? Труси сушити. Відкладаю своє заняття, і ми йдемо до неї. За столом у кімнаті сидять дві її сусідки й мовчки спостерігають за мною, в їхніх очах товчуться всілякі цікаві бісики; от шельми, матимуть про що базікати. Ми вечеряємо картоплею-пюре з грибною підливкою. П'ємо самогонку новгород-сіверського приготування. Кажу, що Лазар Баранович був ще той жук, знав, де зробити свою резиденцію. Дівчата розгублено кліпають очима, мабуть, не розуміють, про що я. Розповідаю їм про монастир над Десною і про Лазаря Барановича, там дуже гарні місця, якщо захочете віддати Богу душу — кращого місця не знайти. Даша сидить поруч і треться об мене ногами, закидає одну на мою, ну геть розпущена дівка, навіть поїсти нормально не дасть. Вона шепоче, що сьогодні буде сама, бо Ніна йде до тітки, а Галя — до пацана в 2-гу общагу. О'кей. У кімнаті на світло-коричневій тумбочці помічаю старий програвач, а біля нього купу платівок. Розглядаю їх, більшість іноземних: чеські, польські, одна французька, є навіть одна англійська. Більшість із платівок із камерною класичною музикою, а одна — з бюргерською музикою XVII століття. Ставлю її на програвач. Даша каже, що це рідкісна платівка, з нею треба обережно поводитися.

За півгодини, коли її сусідки ідуть у справах, залишаємося самі. Я кажу Даші, що наші стосунки не слід перебільшувати і надавати їм особливого значення, що я ні від кого нічого не вимагаю, а тому... Даша перебиває мене своїм хитрим «так, так» і просить відсунути стіл до шафи, щоб було місце постелити на підлозі. Вона скидає з ліжок два матраци, кладе їх один біля одного і вкриває простирадлом. Не люблю залишатися на ніч у чужих кімнатах, але тут буде зручніше. Даша, гладжу її по голові, я не хочу, щоб ти себе обманювала. Вона усміхається, прикладає вказівного пальця до моїх губ, ніби мої слова їй набридають, і цілує. Я знову намагаюся говорити їй про свої «принципи», але Даша злегка розгнівано кидає: ти можеш замовкнути; опиняється на мені. Після опівночі шукаю в темряві свої труси, штани та футболку, виходжу в рекреацію на перекур, я довго думаю про випадкового земляка, якого зустрів із Вічним Студентом учора ввечері, згадую підступну харю Паспарту, його примружений, слизький погляд, згадую ще багато іншого, приємного і неприємного, докурюю і повертаюся до Даші. Лягаю, чую її притишене дихання, але сам ніяк не можу зімкнути очей, думки рояться, немов рій розгніваних ос.

«Не можеш заснути? Про що думаєш?»

«Про ескімосів».

Про що я думаю? Якби ж я знав. Кажу: в мене часто буває безсоння, це все через читання цілої купи книжок, у нас, на історико-філологічному, знаєш, як запрягають... ого-го, тільки з зарубіжної літератури — до двадцяти-тридцяти романів на семестр. Цілую її в плече, спи, маленька, Даша нерозбірливо бурчить, перевертається на інший бік і, здається, засинає. Я дивлюся в стелю і не можу зімкнути очей. У пам'яті зринає ціла лавина фрагментів розмов та картин спілкування. Згадую нахабну, а проте щиру усмішку Бритого, від якої так приємно дуріли тернопільські дівки... потім на коротку мить бачу насуплене й насторожене обличчя Насті, але не маю до неї жодних почуттів, так, ніби її життя мене ніколи не стосувалося... заплющую очі й до мене приходить Ліда, вона дивиться спокійно і трохи втомлено, в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою. Мене скоро знайдуть, залишилося недовго. Перш, ніж їхати додому, треба повернути Ліду, за будь-яку ціну повернути Ліду,