Читати книгу - "Повія, Мирний"

- От во­на тiльки у вас i чаю нап'ється. Лю­бить вас! - ка­же па­нi. - Ма­рин­ко! ти лю­биш хре­ще­но­го па­пу?

- Лу-бу… - де­бе­ло ви­мо­ви­ла Ма­рин­ка i всiх розс­мi­ши­ла. Па­нич її за се при­гор­нув, по­цi­лу­вав; а во­на з ра­до­щiв поча­ла кост­ру­ба­чи­ти йо­го го­ло­ву, бо­ро­ду, плес­ка­ти рученятам­и по за­па­лих що­ках.

- Ти ж моя хре­ще­ни­ця! Ти ж моя хо­ро­шая! - при­мов­ляв вiн, гой­да­ючи її. Ма­рин­ка ре­го­та­ла­ся; па­нi, ве­се­ло гра­ючи очи­ма, ди­ви­ла­ся то на па­ни­ча, то на доч­ку - лю­бу­ва­ла­ся.

Смеркалося, ко­ли во­ни скiн­чи­ли чай. Дiт­во­ра зра­зу за­хотiла спа­ти. Хрис­тя по­роз­дя­га­ла, по­ло­жи­ла. Ко­ли во­на вий­шла у кух­ню, Мар'я вже сто­яла ви­бi­ле­на, на­ряд­же­на.

- Оце ще сьогод­нi пi­ду, - ска­за­ла во­на до Хрис­тi. - Мо­же, вже i вос­таннє! - гли­бо­ко зiтх­нув­ши, до­да­ла i пiш­ла з ха­ти.

Христя зос­та­ла­ся зно­ву са­ма. Дiт­во­ра спа­ла; па­нич пi­шов у свою ха­ту, за­чи­нив­ся; па­нi си­дi­ла у своїй… Ти­хо-ти­хо, як у ву­сi. Сон по­чав ко­ли­ха­ти її.

- Чого ти, Хрис­те, си­диш? - ска­за­ла, ви­зир­нув­ши в кух­ню, па­нi. - Ля­гай спа­ти; я са­ма од­су­ну па­но­вi.

Христя по­ду­ма­ла, де б йо­го ляг­ти: чи в сi­нях, чи тут, на по­лу у кух­нi: i рi­ши­ла - кра­ще на по­лу. Мо­же, що тра­питься па­нi спи­та­ти - от во­на зра­зу i є.

Потушила Хрис­тя свiт­ло, ляг­ла. Гус­тий мо­рок тем­ної но­чi об­няв її зра­зу. Хрис­тя зап­лю­щи­ла очi… Див­но їй: то сон аж хи­лив, а то зра­зу не знать де i дiв­ся. За­роїли­ся дум­ки в го­ло­вi… Во­на розк­ри­ла очi. Вiк­на ма­ня­чи­ли у гус­тiй тем­нотi, а в їх, не­на­че iс­кор­ки, виб­лис­ку­ва­ли зо­рi знад­во­ру… А то що за сму­жеч­ка свi­ту тре­пе­че, во­ру­шиться на до­лiв­цi?.. Хрис­тя по­вер­ну­ла го­ло­ву до па­ни­че­вої ха­ти. Две­рi бу­ли не зов­сiм при­чи­не­нi, i крiзь не­ве­лич­ку щi­лоч­ку про­би­вав­ся свiт… "I вiн не спить, - по­ду­ма­ла во­на. - Що ж то вiн ро­бить?" - I ти­хо пок­ра­ла­ся до щi­ли­ни.

Панич си­дiв ко­ло сто­лу тро­хи бо­ком, об­пер­шись лiк­тем на стiл, пiд­дер­жу­вав ру­кою го­ло­ву. На сто­лi го­рi­ло двi свiч­ки; пе­ред ним ле­жа­ла книж­ка; вiн чи­тав. Пев­но, чи­тав, бо йо­го очi, як ми­шi, бi­га­ли по книж­цi. Яс­ний свiт од свi­чок пря­мо па­дав на йо­го ли­це, бi­ле, свi­же; кра­си­ве, во­но ще зда­ва­ло­ся кра­си­вi­шим при то­му свi­тi. Лоб ши­ро­кий, висо­кий - з мар­му­ру ви­то­че­ний, i на йо­му, над очи­ма, не­на­че двi бар­хат­ки, чор­нi­ло двi бро­ви. Ус­та зцiп­ле­нi, прик­ри­тi тiн­ню вiд шов­ко­вих усiв. Вiн ни­ми не ди­хав; се вид­но бу­ло по но­су, рiв­но­му, з сте­са­ним кiн­чи­ком, нiзд­рi кот­ро­го сти­ха то роз­ши­ря­лись, то уля­га­лись. Чор­на бо­ро­да ук­ри­ва­ла йо­го пiд­бо­рiд­дя i вiд­да­ва­ла цi­лим пуч­ком неп­ри­мiт­них iс­ко­рок, що за­го­ря­ли­ся при кож­но­му ти­хо­му по­во­ро­тi го­ло­ви… Хрис­тя аж ли­цем при­па­ла до щi­ли­ни, щоб кра­ще ба­чи­ти йо­го. По­тай­но. З дру­гої ха­ти во­на роз­див­ля­ла­ся йо­го, бо до сього со­ро­ми­ла­ся гля­ну­ти пря­мо у вi­чi. Те­пер во­на по­ба­чи­ла кра­су йо­го пиш­ну, вро­ду мо­ло­ду, ма­нi­ру не прос­ту, так прис­та­лу до йо­го. Во­на зга­да­ла хлоп­цiв. Якi-то не­зу­гар­нi зда­ли­ся во­ни їй! До­во­ди­ло­ся ба­чи­ти їй i по­пен­ка; па­нич, а ли­це у пля­мах, го­ло­ва за­куст­ра­на, сам зас­мок­та­ний, i го­во­рив так гру­бо, а ла­яв­ся ще гiр­ше… Нi, во­на зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го кра­що­го вiд йо­го. Як­би мож­на - так би, здається, i об­ви­ла­ся, як та хме­ли­на на ти­чи­нi, кру­гом йо­го шиї, при­гор­ну­ла йо­го до ви­со­ко­го ло­на, до сво­го га­ря­чо­го сер­ця… Слу­хай, мов, чим во­но б'ється! А са­ма упи­ла­ся очи­ма в йо­го очi, ус­та­ми - в йо­го ус­та та так би i за­мер­ла!

У неї аж зiт­хан­ня спер­ло­ся в гру­дях, i во­на гли­бо­ко i важ­ко зiтх­ну­ла. "Не­да­ром па­нян­ки по­би­ва­ються за ним, - зга­дала во­на сло­ва Мар'ї, - бо є за ким. Яка ж то та по­па­дя, що йо­го до се­бе при­ча­ру­ва­ла? I див­но - по­па­дя!" Замислив­шись про по­па­дю, во­на зно­ву при­ляг­ла на по­душ­ку. Неза­баром з панських по­коїв по­ка­зав­ся свiт, по­чу­ла­ся ти­ха хо­да на пальчи­ках. Хрис­тя гля­ну­ла i - пiз­на­ла в тем­но­тi по­стать па­нi. У неї дух спер­ло… Па­нi пi­дiй­шла пiд йо­го две­рi, стук­ну­ла сти­ха пальцем, спи­та­ла:

- Можна?

- Пистино Iва­нiв­но! Ку­муш­ка! - скрик­нув па­нич i ки­нув­ся її стрi­ча­ти.

- Оце од­на си­дi­ла-си­дi­ла, до­жи­да­ла-до­жи­да­ла сво­го бла­го­вiр­но­го… Дi­ти сплять. Ду­ма­ла - хоч ви прий­де­те сло­вом пе­ре­ки­ну­тись.

- Я чи­тав. Чом же ви на ме­не не гук­ну­ли?

- А ви са­мi не до­га­да­лись?

- Ви з ро­бо­тою?.. Сi­дай­те ж, сi­дай­те, ку­муш­ка, неж­да­на, нес­по­дi­ва­на гос­те! Ось i крiс­леч­ко; у йо­му так по­кiй­но си­дi­ти, - ще­бе­тав вiн, пiд­су­ва­ючи до неї крiс­ло.

"Що ж се ж во­но бу­де?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i пiд­ве­ла голо­ву. Две­рi бу­ли не при­чи­не­нi, щi­ли­на зав­ширш­ки з до­лоню да­ва­ла на все вiльно ди­ви­тись. "Нев­же i во­на?.." - при­га­дали­ся зно­ву їй сло­ва Мар'ї… Мо­роз на­че прой­шов впо­довж Хрис­ти­ної спи­ни… "У неї ж чо­ло­вiк… У неї двiй­ко дi­тей… Во­на - ку­ма йо­го!" - ду­ма­ла Хрис­тя i чо­гось са­ма се­бе бо­яла­ся.

А тим ча­сом па­нi опус­ти­лась в крiс­ло i ве­се­ло защебета­ла ­з па­ни­чем.

- Що се ви ро­би­те? Ме­нi ска­тер­ти­ну в'яже­те? - усмiха­ю­чись, пи­та вiн.

- Вам?! - аж скрик­ну­ла во­на i гост­ро по­ди­ви­ла­ся.

- А хоч би й ме­нi? Що ж я? Кум. Ку­мо­вi дав­но б слiд вив'я­зати ска­тер­ти­ну; ось ди­вiться - стiл го­лий.

Вона ще гост­рi­ше по­ди­ви­ла­ся, мов ка­за­ла очи­ма: для те­бе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що нап­ле­туть i нав'яжуть. По­тiм зра­зу пе­ре­мi­ни­ла свiй гост­рий пог­ляд i за­ре­го­та­ла­ся, за­iск­рив­ши очи­ма… "О, яка во­на хо­ро­ша, ко­ли ус­мi­хає­ть­ся!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Та, вид­но, i па­нич те са­ме по­ду­мав, бо йо­го пог­ляд, ти­хий та лас­ка­вий, так дов­го зоста­новився на їй… Хрис­тя зап­ри­мi­ти­ла, як вiд то­го пог­ля­ду, на­че снi­жи­на вiд теп­ло­го ру­ху, та­ла па­нi, ще кра­ще усмiхаюч­ись; i, смi­ючись, роз­ка­зу­ва­ла, як сьогод­нi Хрис­тя зди­ву­ва­ла­ся її в'язан­ню, її швид­ко­му пе­ре­би­ран­ню пальця­ми.

- У вас справ­дi пальчи­ки - чу­до! - гра­ючи очи­ма, промо­вив ти­хо па­нич.

Панi ки­ну­ла на йо­го гед­зя i ще утiш­нi­ше ус­мiх­ну­ла­ся; її тен­дiт­нi пальчи­ки, мов миш­ки, за­бi­га­ли, дра­ту­ва­ли йо­го, мов ка­за­ли: ага, ага? хо­ро­шi руч­ки? хо­ро­шi пальчи­ки? Де най­деш та­кi дру­гi? Не стрi­неш дру­гих та­ких!.. I Хрис­тi зда­валося - са­ма не знає, що їй зда­ло­ся… Во­на тiльки зап­ри­мi­ти­ла, мов що заб­ли­ща­ло… по­чув­ся ляск…

- Больно! - скрик­нув па­нич, тру­чи свою ру­ку.

- Больно? - спи­та­ла во­на. - А дру­гим не больно! - I очi її за­го­рi­ли­ся хи­жо.

- Кумушка! - за­шеп­тав вiн, при­ло­жив­шись ус­та­ми до її ру­ки. По­чув­ся по­цi­лу­нок… її ру­ка ле­жа­ла в йо­го ру­ках, i вiн ти­хо гла­див її, прик­ри­ва­ючи звер­ху по­цi­лун­ка­ми… Во­на не про­ти­ви­ла­ся, тiльки