Читати книгу - "Повія, Мирний"

Це во­на зра­зу ви­хо­пи­ла свою ру­ку i, скри­вив­шись, мов хто ущип­нув її, не про­шеп­та­ла - про­си­ча­ла:

- Такi i в твоєї по­па­дi ру­ки?

Мов хто кольнув йо­го у сер­це! Вiн трiп­нув­ся, вип­ря­мив­ся i ус­та­вив­ся очи­ма на па­ню.

- Пистино Iва­нiв­но! - ти­хо ска­зав вiн. - Ко­му-ко­му, а вам - грiх! Ви вi­ри­те, що бре­шуть лю­ди?

Панi прик­ро по­ди­ви­ла­ся на нього, по­хи­та­ла го­ло­вою, зiтх­ну­ла i зно­ву узя­ла­ся за ро­бо­ту.

Ще дов­го си­дi­ла во­на смут­на-не­ве­се­ла, опус­тив­ши очi в ро­бо­ту, та вже нi­чо­го та­ко­го не бу­ло мiж ни­ми. Вiн бiльше го­во­рив, во­на слу­ха­ла. Ко­ли-не­ко­ли ски­не на йо­го при­крий пог­ляд, мов спи­тає: чи прав­да то? I зно­ву опус­те - за­думається; i за­ду­ма­на слу­хає йо­го. Хрис­тi зда­ло­ся, що, i слу­ха­ючи йо­го, во­на нi­чо­го не чу­ла, що го­во­рив вiн: во­на слу­ха­ла са­ма се­бе, щось ви­вi­ря­ла у со­бi.

Уже геть за пiв­нiч, ко­ли мi­сяць зiй­шов, пан прий­шов i по­стукав у две­рi, во­на, поп­ро­щав­шись, пiш­ла йо­му од­чи­ня­ти.

- А я си­дi­ла у Гри­го­рiя Пет­ро­ви­ча i жда­ла те­бе, - похвали­лася во­на. Пан їй нi­чо­го не од­ка­зав.

Швидко пiс­ля то­го усю­ди по­гас­ло свiт­ло; все за­тих­ло, зас­ну­ло; од­на Хрис­тя не спа­ла. Во­на ще дов­го ка­ча­ла­ся та ду­ма­ла про те нес­по­дi­ва­не гос­тю­ван­ня па­нi у па­ни­ча.

"А мо­же, во­но мiж па­па­ми так i го­диться… Звiс­но: пансь­кi зви­чаї - не на­шi…" - рi­ши­ла во­на i то­дi тiльки зас­ну­ла.

III

***

Пiзно зас­ну­ла Хрис­тя, а ра­но ус­та­ла. Об­лич­чя її на­че при­пухло, в очах пек­ло, го­ло­ва го­рi­ла… Так бу­ває, ко­ли не до­спиш. Во­на справ­дi не дос­па­ла. Ось уже дру­гий день недо­сипляє… Хай по­зав­чо­ра си­дi­ли па­ни дов­го, а вчо­ра?.. Во­на зга­да­ла вчо­рашнє i зди­ву­ва­ла­ся. Див­но їй, як се во­но у го­родi ве­деться; у се­лi дав­но б уже по­ба­чи­ли-по­мi­ти­ли, i го­мону, i сла­ви бу­ло б уже на все се­ло; а тут - на­че во­но так i слiд. Од­на Мар'я до­га­дується, i па­нi са­ма па­но­вi похвалила­ся,­ що бу­ла у па­ни­че­вiй ха­тi, i пан - нiчог­iсiнько… Див­но! Хай вiн не­жо­на­тий, а во­на? Во­на - жiн­ка, во­на - за­кон бра­ла, у неї дi­ти - i то не грiх? Хрис­тi страх як хо­тi­ло­ся по­ба­чити­ па­ню, чи пе­ре­мi­ни­лась во­на хоч тро­хи, як бу­де ди­ви­ти­ся па­ни­че­вi у вi­чi?

Пан вий­шов уми­ва­тись. Во­на зли­ва­ла йо­му на ру­ки i до­бре роз­див­ля­ла­ся. Го­ло­ва йо­го вже ли­сi­ла, де-не-де сi­ди­на про­би­ва­ла­ся мiж рiд­ким во­лос­сям; спи­на - гор­бом вигну­лась, ли­це - жов­те, зам­лi­ле, ру­дi рiд­кi ба­ки, мов гич­ка з пше­нички, спус­ка­ли­ся з за­па­лих щiк. їй при­га­да­ла­ся по­стать па­ни­че­ва, як во­на йо­го у щi­ли­ну роз­див­ля­ла­ся… Гос­по­ди! який же то пан по­га­ний!

Ось не­за­ба­ром вий­шла i па­нi. Ти­ха та яс­на, на що­ках грає рум'янець, лич­ко бi­ле та свi­же… "I во­на вий­шла за та­ко­го по­га­но­го?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i опус­ти­ла очi в зем­лю. Во­на бо­яла­ся гля­ну­ти на неї; бо­яла­ся, щоб па­нi не по­мi­ти­ла, що во­на пiдг­ля­да­ла учо­ра.

Устав i па­нич; пi­шов до гур­ту чаю пи­ти i - нi­чо­гi­сiнько. Па­нi, як i завж­ди, роз­ли­ва­ла чай, а па­нич з па­ном гу­то­ри­ли про вчо­раш­нiй ве­чiр. Пан хва­литься виг­ра­шем, па­нич - не­жданим гос­тю­ван­ням; а во­на i со­бi сло­во ус­та­ве, i за­смi­єть­с­я, i за­iск­рить очи­ма. "Та й скрит­нi ж па­ни сi якi!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя. Од­но во­на тiльки й зап­ри­мi­ти­ла, що па­нi все якось ти­хо цi­лу­ва­ла Ма­рин­ку i хи­жо свi­ти­ла очи­ма на Iва­ся, на стар­шо­го си­на, що ски­дав­ся на батька; а най­бiльше то­дi, як вiн, на­ли­ва­ючи чай у блюд­це, схлюп­нув тро­хи на стiл, - ли­це її скри­ви­ло­ся, якась зла сму­га про­бiг­ла ко­ло уст… У той час во­на, здається, не тiльки нена­видiла си­на, а ра­зом i батька. Та тiльки то на од­ну хви­ли­ну по­яви­ло­ся - i ок­ри­ло­ся зра­зу; i зно­ву во­на ти­ха, яс­на, лас­кава, ще­бет­ли­ва.

Христя вий­шла у кух­ню. Їй страх як хо­тi­ло­ся роз­ка­за­ти Мар'ї усе. Спи­тай її тільки та за­че­пи хоч сло­вом - i во­на б усе пе­ред нею ви­ло­жи­ла. Так Мар'я та­ка блi­да, аж страш­на, сто­яла ко­ло сто­лу i мовч­ки, нi­ку­ди не ог­ля­да­ючись, кри­шила бу­ря­ки на борщ… "Нi, не сьогод­нi, - по­ду­ма­ла Хрис­тя. - Хай ко­лись…"

Цiлий день i Хрис­тя, i Мар'я хо­ди­ли за­ду­ма­нi, мов­чаз­нi: Хрис­тi но­ви­на та не да­ва­ла спо­кою, як ми­ша скре­беться в ку­точ­ку, так во­на скреб­ла­ся на ду­шi у неї. А Мар'я? Чо­го Мар'я сум­на? Нi­ко­му в очi не по­ди­виться, нi до ко­го не за­говорить. Пiс­ля обi­ду Хрис­тя зап­ри­мi­ти­ла сльози на Ма­р'ї­них очах. Пiд ве­чiр Хрис­тя по­бiг­ла в ко­мо­ру за вугiл­лям, де Мар'я завж­ди спа­ла. Там Мар'я си­дi­ла i гiр­ко плака­ла.

- Тiточко! Чо­го се ви? - спи­та­ла Хрис­тя.

Та тiльки мах­ну­ла ру­кою i при­па­ла до по­душ­ки.

Настав ве­чiр, а за ним не за­ба­ри­ла­ся i нiч на­су­ну­ти. Мар'я не при­би­ра­лась, як учо­ра, не ми­ла­ся, не вив'язува­лась. Сум­на си­дi­ла во­на у кух­нi, до­жи­да­ла, по­ки па­ни ля­жуть, i тiльки ко­ли-не-ко­ли важ­ко зiт­ха­ла.

Пани нi­ку­ди не зби­ра­ли­ся йти, по­си­дi­ли тро­хи на рунду­ку та швид­ко й спа­ти по­ля­га­ли.

- Тiтко! ви в ко­мо­рi ля­же­те? - спи­та­ла Хрис­тя.

- А що?

- Ляжу й я з ва­ми: у ха­тi душ­но.

- Лягай.

Христя ухо­пи­ла ряд­но, по­душ­ку i по­бiг­ла сла­ти­ся. Мар'я ляг­ла в ко­мо­рi, Хрис­тя - в при­ко­мiр­ку. Як по­га­си­ли свiт­ло, неп­рог­ляд­на тем­но­та об­хо­пи­ла їх: анi сму­жеч­ки, схо­жої на свiт, - не­на­че в до­мо­ви­нi! Хрис­тя по­кiй­но ле­жить, слу­хає. Ось щось лус­ну­ло, щось во­рух­ну­ло­ся, щось десь заск­реб­ло. То ми­ша скре­беться чи па­цюк?

- Тiтко!

- Чого то­бi?

- Чи тут па­цю­кiв не­має?

- Хiба я знаю.

Знову ти­хо. З ули­цi до­но­ситься тир­кан­ня, гук.

- Се так i в се­лi на ву­ли­цi вик­ри­ку­ють, - по­ча­ла Хрис­тя. - А ве­се­ло на тих ву­ли­цях!

- Весело бу­ває, - од­ка­за­ла Мар'я.

- Хiба й ви бу­ва­ли на ву­ли­цях?

- Де я не бу­ва­ла? У пек­лi тiльки не бу­ла; та й там, ма­буть, не бу­де гiр­ше, як тут є!

- Що ж вам та­ке бу­ло? - за­цi­ка­ви­ла­ся Хрис­тя.

- Зостарiєшся, як усе зна­ти­меш. Спи кра­ще.

- Чогось не спиться… А ви, тiт­ко, прав­ду ка­за­ли за па­ню, - пе­ре­го­дом бовк­ну­ла Хрис­тя.

- За яку па­ню?

- За на­шу.

- Яку прав­ду?

- Що па­нi па­ни­ча лю­бить.

- I ти хi­ба по­мi­ти­ла?

Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти про вчо­рашнє. I див­но: Мар'я зра­зу на­че ожи­ла, пе­ре­лiз­ла аж до Хрис­тi слу­ха­ти.

- Ой бо­же! що та лю­бов мо­же, - ви­мо­ви­ла во­на напослiд­ку­, важ­ко зiтх­нув­ши.

- I що во­но та­ке та лю­бов? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Пiди ж ти. Не­ве­лич­ка