Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі 📚 - Українською

Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аквітанія" автора Ева Гарсіа Саенс де Уртурі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:
тривати все життя, довго я з нею вже не витримаю.”

Я теж бачив те, про що мене попереджали радники: моє королівство рухалося в нікуди, що різня у Вітрі, так насправді, була перемогою для Шампані – вона покінчила з багатообіцяючим королем Людовиком Молодим.

Його вже не існувало, я шукав у собі й не знаходив того простака, що дозволяв собі вірити ніби зможе стати гідним королем і чоловіком на висоті грізної герцогині Аквітанської.

З реліквіарієм на плечах я рухався серед натовпу до величавого головного вівтаря. Який надмірний – навіть для Сюжера – цей шестиметровий хрест вкритий топазами й перлинами. Два роки він оплачував роботу славетних ювелірів з Лорени. Дурне марнотратство для мого королівства.

Багато з моїх васалів мене не впізнали. У своїй поношеній семирязі покутника я був одним з тисяч, що прибули на відкриття двадцяти вівтарів Сен-Дені.

Сюжер став поміж архієпископами Кентерберійським і Бордоським, Готфрідом Ле-Лору, тим самим, що одружив нас. Поряд з ними він сяяв. Він вперше одягнув розкішну митру, золото і кармін.

Манірно жестикулюючи вони говорили про стрілчасті арки та вітражі. Всі були зачудовані непомірним склепінням. Я здогадався про його грандіозні плани розширити свою єпархію. Того літнього дня світло і амбіції лилися рікою.

Як мудро з боку Сюжера -- запросити весь християнський світ в день Святого Варнави. Подейкували, що чудо цього святого полягало в тому, що 11 червня завжди сяяло яскраве сонце. Так і трапилося, цього року теж. Сонячні промені лилися через зелені, червоні та жовті вітражі й утворювали мозаїки на колонах і в нас над головою.

Було красиво, містично, а навіть затишно, не дивлячись на те, що Сюжер до абсурду розширив розміри храму, “щоб він трохи більше відповідав величі Бога”, пояснював ченець задоволено всім, хто хотів його слухати, а в той день таких було багато.

Але я відхилився від свого наміру розповісти, що ж трапилося.

Піст під час попередніх днів приніс бажаний ефект: в голові у мене затуманилося і значну частину свого існування я провів у безболісному забутті. Ніякого чорного диму, ніяких руїн.

“Якби до криниці я відправив не половину, а всіх людей, то може нам би вдалося потушити пожежу до того, як…”

Ні, знову те саме. Вони повернулися. Роздуми. Ті самі думки без початку і кінця. Тисячі думок, сотні днів.

Завжди тих самих.

Знов.

“Сьогодні не буду вечеряти”, вирішив я. Але тієї ночі вечеря була публічною, гості прибули з усіх куточків Франції, Аквітанії, Англії, Фландрії. Мав прибути навіть новий папа, але захворів і прислав намісника.

Після смерті Інокентія II, я присягав на вірність Целестину, а потім Луцію II. Відносини були доброзичливими й святий отець відкликав інтердикт проти Франції в обмін за те, що я не заперечуватиму проти його довіреної особи на тепленькому місці в Бордо. Я поступився і погодився. Я був радий, що в королівстві знов відчинилися церкви, кожен дзвін на молитву проливав трохи холодної води на мою обпалену душу.

Але цього було замало.

Сюжер інтригами добився, як в часи батька, щоб граф Шампанський і я, король Іль-де-Франсу, знов стали союзниками. Я повернув Теобальду узурповані землі. Принаймні це я міг зробити.

Але цього, знову ж таки, було замало.

“Побачимо, чи це допоможе”, подумав я.

Я поставив важку скриню перед вівтарем і зітхнувши, витягнув з кишені вазу, яку моя дружина подарувала мені в день нашого шлюбу. Знаменитий витвір мистецтва, який емір Сарагоси подарував її діду під час хрестового походу. Цей диявол був справжнім грішником. Не дивно, що він шукав спокути в Єрусалимі. Я б теж вирушив туди, якби жив у його часи. Але нових експедицій вже не було, всі п‘ять Святих Місць надійно перебували в руках християн.

Я не хотів нічого від Елеонори та її сім‘ї. Я дивився на неї й бачив Алісу. Дивився на Алісу й бачив Вермандуа. Дивився на Вермандуа й бачив Спалене Вітрі. Й мої думки чорніли й чорний дим знов затуманював мені голову. Й все починалося заново.

Моя дружина була частиною свити. Вона супроводжувала Сюжера і прелатів. Більш звична до дипломатії ніж я, вона ефективно виконувала свою роль. Впізнавши вазу дідуся, вона кинула на мене розчарований погляд. Я його проігнорував, як і все пов‘язане з нею останнім часом. Тільки так я міг жити далі.

-- Ви щедрий король, мій сеньйоре Людовику, -- втрутився ченець в бездоганно білій рясі, якого я не знав. Але цей голос… цей голос змусив мене забути про дим і зосередитися на його звуці, настільки він був солодким. – Хоча Церква і не потребує багатств, Ваш жест шляхетний і добре про Вас свідчить. Я отець Бернард Клервоський, любий Сюжер попросив мене прочитати сьогодні проповідь на честь Бога і його святого Діонісія.

Нарешті я з ним познайомився. Не дивлячись на свій смиренний вигляд, він був однією з найвідоміших осіб в християнському світі. Він був вищим навіть за мене, при тому, що мало перед ким мені доводилося підіймати голову. Мені виповнилося двадцять чотири роки, а я продовжував рости. З Елеонорою відбувалося те саме: коли в тринадцять років вона прибула в Іль-де-Франс, то була дівчиною звичайної статури, але продовжувала рости й досягла, як на жінку, скандального росту. Вона ніколи не стригла свої чорні коси, які вже сягали їй до щиколоток. Спочатку жінки моїх баронів критикували її за це, потім почали імітувати і тепер француженки славилися своїми довжелезними косами на манеру королеви Елеонори.

Повертаючись до Бернарда, сиві скроні замінили колись руде волосся. Як і я, змарнілий від постійного посту, шкіра в нього на щелепі була такою тонкою, що було видно блакитні вени. Але його посмішка… Він перебував у мирі сам з собою, як я прагнув цього миру і самовпевненості, які він випромінював.

Ніколи не забуду тієї проповіді, першої, почутої від нього. Намагаючись уникнути ніякового товариства своєї дружини, я розташувався поряд з абатисами й настоятельками, хоча на той час вже ніхто не звертав уваги на присутність короля Франції.

Бернард Клервоський взяв свій старий посох і запанував над Сен-Дені. Його називали “Doctor

1 ... 60 61 62 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"