Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

Дівчина в білому до дрібниць пригадала план замку, але жодна деталь не говорила про те, де вона перебуває — в малому чи в великому крилі. Великий вхід? А може, це той вхід, яким і вона сюди зайшла? Адже він теж потайний, та ще й так майстерно зроблений, що ніхто, крім тих трьох людей, ніколи й не помітив його.

Дівчина вийшла у внутрішній двір. Заглибившись у свої думки, навіть не помітила, як Філіппе знищив ще одну рогату змію. Дівчина в білому сушила собі голову, чи троє похмурих шукачів знають, що в старовинній Фортеці Орлів є скарби і таємні переходи. І невдовзі дійшла висновку, що знають, принаймні в неї є підстави так вважати. Тому вони й нишпорять по всіх закапелках. Але, очевидно, теж не знають, у якому вони крилі. Їхні дослідження могли означати і пошуки скарбів, і пошуки ходів. Але як може хід між двома приміщеннями вести тільки в один бік?

Дівчині в білому спало на думку найпростіше сполучення — двері. Та хіба через двері можна проходити тільки в один бік? Навіть коли це початок підземного переходу, то невже не можна використовувати їх і в один бік, і в другий? Тільки коли дуже велика небезпека або… але ні, не можна чітко уявити собі потайний хід, який веде тільки в одному напрямку… І раптом полонянку вразила приголомшлива простота, коли вона глянула на важкі металеві двері, що виходили з коридора у внутрішній двір.

— Філіппе! — покликала вона кота. — Це ж так просто! Поглянь лиш сюди! Адже це не сполучення між двома частинами, бо однією частиною не можна користуватися. Нашою. Тому я й замкнена знадвору!

Дівчина в білому переконалася, що іншої істини бути не може. Вхід постійно замкнений з одного боку і так добре прихований, що ніхто не спроможний здогадатися про нього. Адже й вона сама, і ті троє все обнишпорили, шукаючи таємний хід. Та звідки їй знати напевно, що вхід з протилежного боку не відкритий? Але, це вхід чи вихід? Знову завирували думки. Вона силкувалася щось з’ясувати. Вхід чи вихід?.. Щоб з’ясувати це, треба бути десь у замку. Де? У дворі? А може, справді у дворі? До цього, певно, ще не додумався досі ніхто!..

Вона кинула поглядом по двору, уздовж високих стін. Вони були сточені дощами й вітрами, густо вкриті мохом. Окрім східців, що вели до бійниць, вони, здавалося, не приховували більше ніякої таємниці. А під ногами — природний камінь… Ні, не в дворі. Це було б так неромантично! Це було б зневагою для величного й суворого замку, порушило б усіляку симетрію, розвіяло б її власні мрії.

Невже потайний хід саме в її кімнаті?

— Філіппе! — покликала дівчина друга й подалася в свою мармурову в’язницю.

А коли зайшла всередину, перше, що побачила, — голе ліжко. Там, де вона, перш ніж вийти, поклала такий багатий скарб, тепер не було нічого. Грамота, розшифровка й копія — зникло все, ніби крізь землю провалилося.

2

Лучія по порядку і до найменших подробиць розповіла Вікторові про все, що сталося тут після його від’їзду до Австрії.

— Ти забула сказати про одну-єдину деталь, Лучіє, — вихопився Дан. — Я мушу визнати, що ти — геній у галузі об’єктивної історії.

— Що я забула? — здивовано спитала Лучія.

— Що то саме я збив вас на цю помилкову дорогу, хай йому грець, тому третьому логофетові…

— Здається, я вчинив би точнісінько так само, — заспокоїв його Віктор. — Такий збіг — назва, місце, де ви знайшли грамоту, руїни… Ні, Дане, тут твоєї вини нема. Краще скажіть, що чути від Тіка?

Вікторове запитання пробудило всіх черешняків від якогось винуватого сну.

— Лучія, здається, сказала, — вів далі Віктор, — що Тік пішов по сліду послання й не знає точно, де ви зараз, або думає, що ви в місті.

— Справді, — визнав Урсу. — Того дня, коли він пішов, я сказав йому, що ми до вечора будемо вдома.

— А де б він міг бути зараз? — задумалася Марія.

— Думаєш, що не на сліду послання? Невідомо тільки, куди його завів той слід. І хто зна, скільки телеграм чекає вже нас удома!

— Чому телеграм?

— Бо якби він повернувся, то передусім прийшов би сюди. У всякому разі, він повинен тримати вас у курсі своїх справ. Тому я й вважаю, що він прислав уже бодай одну телеграму. Але підстав турбуватися нема ніяких. Тік досить розумний і кмітливий.

— Чому ж він тоді так довго затримується? — спитав Дан.

— Тут може бути тільки одне пояснення, — відповів Віктор. — Що нитка цього клубочка дуже заплутана.

— Ти хотів сказати — дуже довга! — наголосила Марія.

— Ні! Дуже заплутана! А це трохи інше. Аби вона була довгою… припустімо, наприклад, шофер сказав, що він одержав послання десь в іншому місті, кілометрів за сто від нашого. Що вчинив би Тік? Він одразу попередив би вас про своє відкриття і ще попросив би, мабуть, когось собі в допомогу.

— Все одно не розумію, — признався Урсу.

— Мені здається, що послання перейшло через багато рук, навіть через дуже багато, — міркував далі Віктор. — Я сказав би навіть, що воно йшло від села до села. Тому й запізнюється Тік. Він щоразу дізнається про нового поштаря, який, очевидно, недалеко, і йому здається, що то вже буде останній. І йде та й іде вперед, не відаючи, скільки йому ще доведеться пройти.

— Отже, ти віриш, що послання правдиве? — спитала Лучія.

— Настільки ж, як вірю і в існування замку.