Читати книгу - "Герцог і я, Джулія Квін"

І нарешті, найголовніше — що вони таке? Дафна підозрювала, що найбільше вони, напевно, повинні нагадувати поцілунки, інакше чому всі матері, тітки та інші поважні пані так пильно оберігають губи своїх дівчат, що виховуються? А ще, подумала вона і знову залилася рум'янцем, ці стосунки пов'язані, мабуть, і з дівочими грудьми… Вона зіщулилася, згадавши, як у тому злощасному саду Саймон торкався до неї і як у ці хвилини наче з-під землі виник її старший брат. Звичайно, Ентоні поводився грубо, був неприємний їй, навіть страшний, але хіба його поведінка не сприяло тому, що Саймон став її чоловіком? Причому сталося це, можна сказати, за лічені години.

Дафна зітхнула. Не радісно і не з сумом — просто зітхнула.

Мати порадила їй не хвилюватися, але як можна зберігати спокій, якщо не знаєш, що на тебе чекає у взаєминах з чоловіком. У тому, що з особливою інтонацією називають «подружніми стосунками».

А щодо Саймона… Якщо він не стане їх виконувати, оскільки не може (не хоче?) мати дітей, то чи слід вважати їх чоловіком та дружиною? Чи правильно це?

Є над чим замислитись, є від чого голові нареченої піти кругом.

Було чимало клопоту, метушні, хвилювань — усе, як у всіх. І від весільного торжества у Дафни залишилися, загалом, якісь окремі, розрізнені враження. Очі матері, сповнені сльозами, якийсь дивний, трохи охриплий голос Ентоні, коли той зробив кілька кроків уперед і «передав» Дафну майбутньому чоловікові. Гіацинта дуже швидко розкидала пелюстки троянд, і на той час, коли Дафна підійшла до вівтаря, їх уже не залишилося. А Грегорі примудрився тричі голосно чхнути, якраз перед тим, як вони зібралися давати свої подружні клятви.

Ще вона добре запам'ятала вираз обличчя Саймона, з яким він вимовляв клятву. Їй здалося, що воно було надмірно зосередженим, слова він вимовляв тихо, але дуже чітко: кожен склад окремо. Загалом, був дуже серйозний у цей момент, навіть зворушливий, якщо до нього можна застосувати це слово.

Дафна теж перейнялася значущістю моменту і слів, коли вони з Саймоном стояли перед архієпископом. Їй подумалося тоді, і від цієї думки на душі одразу стало легко, що людина, яка каже ці речення так, як Саймон, не могла не відчувати того, що говорив, нехай це були не його власні слова, а урочисті клятви обряду.

«…Ті, кого з'єднав Господь, нехай вони не будуть порізно…»

Дафна охопила тремтіння при цих словах, у неї ослабли ноги. Зараз, за якусь мить, вона надовго належатиме цій людині. На все життя.

Саймон повільно повернув до неї голову, його очі пильно дивилися на неї, наче питаючи: як тобі все це? Що ти відчуваєш?

Вона трохи кивнула, відповідаючи більше самій собі, ніж йому, і думаючи в цю мить: чи правда чи їй тільки здалося, що в його погляді з'явилося полегшення?

«…А тепер я оголошую вас…»

Грегорі чхнув вчетверте, за яким негайно пішов п'ятий і шостий (невже він застудився, негідник?), і закінчення фрази архієпископа — «…чоловіком і дружиною» — майже не було почуте.

Дафна опанувала нестримний сміх, він просто рвався з горла, і вона стискала губи, щоб утримати його, не забуваючи при цьому зберігати серйозний вираз обличчя, що личить моменту. Якимось дивом їй це вдалося.

Кинувши швидкоплинний погляд на Саймона, вона побачила, що той дивиться на неї з подивом, але водночас і з розумінням. Куточки його губ теж починали тремтіти.

Від цього їй стало ще веселіше.

«…Можете поцілувати наречену…»

Саймон так поспішно схопив її в обійми, наче тільки цього чекав протягом усієї церемонії. А поцілунок був таким пристрасним і довгим, що нечисленні присутні всі як один зітхнули, висловивши тим чи то здивування і заздрість, чи захоплення.

Тепер колишні наречений і наречена могли розслабитися і дозволити сміху, що збирався в них, вирватися назовні, не викликаючи подиву або нарікання публіки.

Просто вони раділи з того, що сталося, — хіба це так дивно?

Пізніше Вайолет Бріджертон говорила, що поцілунок здався їй незвичайним з усіх, які доводилося бачити в подібних чи інших випадках.

Грегорі, який після цього жодного разу не чхнув, заявляв, що нічого противного, ніж поцілунки, на світі взагалі немає.

Старий архієпископ, який, мабуть, звик до цього за своє життя, деякий час виглядав трохи спантеличеним.

Натомість Гіацинта Бріджертон, яка у свої десять років, мабуть, починала вже цікавитися значенням поцілунків у житті людини, задумливо сказала, що, на її думку, вони чудово поцілувалися. А те, що одразу ж розсміялися, — що ж, мабуть, це означає, що вони мають багато сміятися потім, у майбутньому. Чим це погано?

Вайолет Бріджертон, почувши ці міркування, ласкаво стиснула руку дівчинки:

— Ти маєш рацію, Гіацинто. Сміх — дуже хороша річ. І хороша ознака. Так я хотіла б думати.

А незабаром рознеслися чутки, що новоявлений герцог Гастінгс та його герцогиня мають стати найщасливішою з молодих подружніх пар за останні десятиліття, якщо не сторіччя. Адже хто ще так голосно до непристойності заливався сміхом, стоячи під вінцем?

Розділ 14

Нам стало відомо, що хоча весільне свято з нагоди шлюбу між герцогом Гастінгсом і колишньою міс Бріджертон було скромним і небагатолюдним, воно не пройшло непоміченим. Супроводжували його малозначущі, але дуже кумедні, а можливо, і знаменні свого роду епізоди.

Так, міс Гіацинта Бріджертон (десять років від народження) шепнула міс Фелісіті Фезерінгтон (того ж віку), що наречений і наречена заливались сміхом протягом усієї церемонії одруження. Міс Фелісіті розповіла про це своїй матері, а та — решті світу.

Вашому автору залишається тільки вірити тому, що говорила міс Гіацинта, бо він (автор) не був удостоєний честі бути присутнім на церемонії.

«Світська хроніка леді Віслдаун», 24 травня 1813 року