Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

Це не зовсім не так. У мене її немає. І це... це, чорт забирай, страшне упущення. А я - повний ідіот. І це треба якось виправляти.

Нічого не залишалося, крім як теж хапнути з тарілки їжу. Так краще думається.

- Гарне запитання, - проте сказав я. - Хоча... А ти сам-то щасливий? Як справляєшся зі своєю? З її капризами та витівками? На все вистачає терпіння?

Грабар подавився бутербродом й закашлявся. Айдар піднявся і люб'язно постукав товарища по спині. Потім докірливо подивився на мене, мовляв, хто задає такі питання під руку?

- Що? - перейнявся я, переводячи погляд з одного на іншого.

- Цілком справляюся, - раптом абсолютно спокійно відповів Олег й глибоко вдихнув, прикривши очі. - Любов'ю, ласкою та... батогом.

На цей раз вдавився я.

***

Повернувся я пізно - чоловіча розмова тривала довше, ніж передбачалося.

Бойовий настрій трохи стих. Та й до мого приходу Віта вже бачила десятий сон. Заснула на широкому дивані прямо у вітальні, підклавши кулачок під щоку. Виглядала при цьому до такої міри мило, що бойовий настрій миттю зник, з'явилося бажання поцілувати і притягнути до себе.

Хитнув головою, проганяючи зовсім недоречні думки, я безшумно підійшов до Віті. Кілька секунд помилувався, потім схилився та підхопив на руки. Диван все одно незручний для сну. І варто тут більше для понтів, ніж для зручності.

Так чи інакше доводилося визнати, чо шалено дорога квартира... шалено дорога квартира. Затишок ніби і є, але якийсь... дивний. Немов призначений лише для того, щоб пускати пил в очі гостям й тим, хто тут випадково виявиться.

Віта сонно зітхнула, поворухнулася у мене на руках. Тепла, м'яка, така податлива. Я трохи насупився, ногою штовхнув двері в її кімнату. Поклав нестерпну сусідку на ліжко та накрив ковдрою. Всього секунду подумував над тим, щоб роздягнути, але вирішив, що не варто, інакше ризикую прокинутися в кошику Віталіка. До того ж жінки вічно не так розуміють благородні чоловічі наміри.

Тому все ж вийшов і тихенько причинив двері. Постояв деякий час, розуміючи, що не хочу нікуди йти. Але треба. І, мабуть, можна собі дозволити трохи коньяку. Як там говорили в безсмертній радянськійкласиці? Для дому, для сім'ї - ось!

Втім, довго я не просидів. Зморило майже відразу ж. Тому після душу я з почуттям виконаного обов'язку пішов до ліжка. І навіть ліг. І заснув, солодко-солодко, підхоплений обіймами прекрасного Морфея.

Деякий час я спав як дитина. Практично не ворушився та не реагував на незнайомі запахи. Спати в нових місцях я не особливо люблю. Обоняння гостре, чужі запахи починають дратувати.

...прокинувся я від того, що на груди щось давило. Важке та ще й сопіло.

Розплющивши очі, зустрів прямий та абсолютно незворушний погляд Віталіка, який втупився на мене самим непотрібним чином. Котяра дивився величезними круглими очима, голосно бурчав та зосереджено на мені топтався. При цьому явно не відчував ні краплі незручності або зніяковілості.

- Киш! Тьху, тобто зась!

Віталік хіба що очі не закотив та продовжив свою топтальну справу.

- Пішов геть! - обурився я.

Віталік розвернувся, чиркнув мене по носі пухнастим хвостом та ліг на грудях.

- Ти нахаба, приятелю, - недобре попередив я і зіпхнув кота на підлогу.

Віталік демонстративно фиркнув і знову заліз на ліжко. При цьому не став лізти до мене знову, а влаштувався в ногах. І прикрив ніс хвостиком. Ялинки-палиці, складно. Коли жінка або звірятко визнає свою провину та обіцяє більше не діставати, моє серце тане.

- Буду знати, що ти більше любиш чоловіків, - хмикнув я, перевертаючись і акуратно чіпаючи ногою його бік.

Віталік замуркотів. Я зітхнув. Сердечність мене погубить. І любов до братів наших менших та партнерів-поганців.

Через час я знову провалився в сон. Правда, щастя тривало недовго.

Розбудили мене дивні звуки. Якась дитина, тупотячи голими п'ятами, носився по кімнаті. Зморщившись, я підвівся на лікті. Чорт, які ще діти? Тут двоє дорослих.

Тупіт повторився. До нього додався шерех пакета. Пролунало щасливе: «Рмя!», та повз мене промайнула маленька темна комета, до дупи якої причепився біло-синьо-червоний пакет із супермаркету.

- Віталік! - гаркнув я.

Відповіді не було. Кіт завмер за шпалерою, залишивши в доступній для огляду частині тільки частину пакету.

- Попався, - я схопив пакет.

Віталік кинувся убік. Я не втримався на ногах, похитнувся та впав на підлогу. Стегно тут же защеміло від удару, я зціпив зуби, а потім обматюкав кота. Віталік не перейнявся небезпекою моменту та, розчепіривши лапи, кинувся на мене.

- Йди геть! - зойкнув я, ухиляючись від розігрувашогося чудовиська, яке явно не бентежило, що в моїй руці опинився важкий капець.

- Мр-р-р? - грайливо уточнив Віталік, знову пролітаючи повз мене.

Капцем я запустив, гуркіт стояв неймовірний. Але судячи з того, що кіт навіть не поворухнувся і не подав ніяких ознак обурення, його просто не зачепило.