Читати книгу - "Скорботна п'ятниця"

— Який жах, — аж перехрестилася мати. — Ти такого наговориш…

— У цім домі ти — курка, а ми, троє, — курчата…

— Оце сказала! Однаково що вдарила мене дрючком по голові… Невже ти справді таке думаєш, дочко?

— Що?

— Та що він — півень, я — квочка, а ви — курчата?

— Не в якому поганому розумінні, звичайно. — І, трохи помовчавши, вела далі: — Як би тобі краще пояснити…

— От бачиш, ти вже сама заплуталась.

— Я не кажу, що він почуває до тебе або до нас щось більше, ніж любов шуряка та дядька, але йому навряд чи буде приємно, коли в домі з’явиться ще один чоловік…

— Не перебільшуй: він сюди навідується раз на тиждень.

— Це байдуже; ти сама знаєш, як його дратує кожна дрібниця, тому, побачивши в цьому домі ще одного чоловіка, може відчути себе не шуряком і не дядьком, а півнем, і викинути якогось коника.

Мати мовчала й важко дихала… Еге ж, із цим владним, деспотичним чоловіком із неронівськими замашками, якому вона мусила догоджати, вгадуючи кожну його забаганку, справді нелегко. Він був сама вразливість, що ходить по голках.

— Умовити його буде важко, — мовила Грела, щоб якось урвати мовчанку.

— Не так уже й важко, як ти собі уявляєш, дочко, адже тепер ми можемо йому розповісти про благородний вчинок цього хлопця, котрий врятував його від ганебного стовпа, неслави, глуму, знущань (усі ці слова так і зривалися з язика доньї Софії, бо в ці дні великого посту священики щедро пересипали ними всі проповіді, коли говорили про Ісусові страждання, а особливо про бичування та коронацію терновим вінцем). І ти, напевне, погодишся зі мною, що, рятуючи дядька від такої ганьби, він робив це не за наші гарні очі. Я рада, що він позбавив нас великих неприємностей, бо, повір мені, тоді не було б відбою ані від співчутливих друзів, ані від зловтішних ворогів. Оце щойно я зустріла донью Гумерсінду всю в сльозах. Провезли її чоловіка серед ссавців, смоктав аж дві дійки державної скарбниці. Розповідає, що їм раз у раз телефонують і незнайомі голоси запитують: «Алло, це телятник?»

— У всякому разі, мамо, розказати про це дядькові Рамонові повинна ти.

— А я гадала, що ти… Саме тепер, коли ти закінчила завіски і вони, такі гарні, висітимуть перед Ісусовим вівтариком. Ой доню, як я заздрю твоїм золотим рукам!

Грела аж здригнулася, коли почула, що мусить говорити з дядьком Рамоном, та ще в такій делікатній справі, і вколола з переляку палець голкою, в якій була золота нитка.

— Не хвилюйся, мамо, це дрібниця. Висмокчу кров, і все минеться.

Вона встромила палець у рота й сказала:

— То оце я маю з’явитися перед дядьком Рамоном і отак, ні сіло ні впало, викласти йому, що в Ани Хулії є наречений і що той наречений, якщо дядько дозволить, стане ходити в наш дім… Ні, на таке я не зважилася б навіть п’яна, сонна чи під наркозом…

— Та ні, це робиться зовсім не так, як ти думаєш. Шофер Кайяко сьогодні після сніданку має повезти в його маєток «Ластівки» зерно й добрива. І я гадала…

Габрієла заперечливо хитала головою, не виймаючи з рота палець.

— Дай мені доказати, не перебивай, — говорила мати. — Він просив також прислати йому оливок, каперсів, сардин, олії та всього іншого для холодної закуски. То я собі так подумала: не посилати йому продуктів, а ти поїдеш і запросиш його на холодну закуску до нас.

— Я не посмію, мамо…

— Послухай…

— Слухаю…

— Та ти ж поїдеш не з порожніми руками. Повезеш, і то чимало.

— Але ж коли ми не відправимо дядькові всього, що він просив, то знаєш, як він збіситься.

— Гаразд, повезеш усе. Тим паче, що ті продукти вже закуплено. Однак, перше ніж їх йому передати, скажеш, — і це підлестить йому, — що ми, курка й курчата, не хочемо, щоб його душа почувала себе в ці великі дні самотньою, і, мовляв, просимо його обов’язково приїхати до нас і розділити з нами святкову трапезу.

— А про Ану Хулію?

— А про справу Хуліани Ани спершу ні слова. Ми, жінки, стільки вистраждали, що мимоволі поставали фокусницями, а точніше, гіпнотизерками. Ми вміємо робити гіпнотичні паси найвищої школи перед тим, кого хочемо приспати, привернути на свій бік, примусити виконувати наші бажання.

Грела, схилившись над вишиванням, робила останні стібки. Їх було добре чути. Дощ, замріяний краєвид у темно-фіолетових і світло-лілових тонах, зелене листя, жовті колоски — все чинило опір її голці.

— А от коли ти вже його запросиш, — повчала мати, — ще трохи поговориш про се, про те, то згадаєш, ніби побіжно, й про демонстрацію. Купи й повези йому примірник «І не введи нас у спокусу…». Хай побачить, як глузують з уряду. Далі, якомога дужче лаючи демонстрантів, згадаєш, ніби несамохіть, що його теж були поставили на воза, і коли б не один студент…

«Ну то й на якого біса, — гарикне дядько, — адже ти знаєш, який він лайливий, — той студент поцупив мене з воза?»

— Ото дурненька: бо він приятель або ж, коли хочеш, близький приятель Трояно.

— Це «близький» може йому не сподобатись.

— Тоді просто приятель. Оскільки він друг Трояно, той його попросив, і…

— Не знаю, чи я зважуся…

— Та хоч проїдешся, подихаєш свіжим повітрям, а то сидиш тут, мов черниця в келії… — І, помовчавши, додала: — В отакий спосіб, доню моя, ми заінтригуємо дядька Рамона: він уже знатиме від нас, — іще до того, як ми йому викладемо всі подробиці, — про існування оцього приятеля Трояно. Додаси, між іншим, що той буває в нас, і, — хоч хай як дядько кривиться, — скажеш, що друзі часто бачаться на вечорах у клубі, що той студент майже завжди танцює з Аною Хулією і що він уже майже адвокат, дуже добра людина… Мама, мовляв…

— Ну, ну, годі, не плач…

— Відколи помер твій батько, відколи мене покинув мій Флоріан, очі в мене завжди на мокрому місці… Не зважай… Ти ж знаєш, яка я плаксійка…

— Гаразд, я поїду, але тільки щоб запросити його до нас на холодну закуску, надто розводитись не стану. Адже головна заковика — це як йому піднести найгіркішу пілюлю: походження Тантаніса, ну і його прізвисько. Сама знаєш, який дядько вибагливий щодо походження…

— Ти перебільшуєш, як і в усьому…

— …щодо чистоти крові, титулів, предків. Різник так легко не пройде, мамо, так легко не пройде…

— У всякому разі, краще, щоб Ана Хулія нічого про це не знала, — додала мати,