Читати книгу - "Теологічно-політичний трактат, Бенедикт Барух Спіноза"

неї всю свою могуть самозахисту, тобто все своє право. Звичайно, якщо вони хотіли зберегти собі якесь право, то повинні були в той же час подбати і про те, чим би можна було безкарно його захищати. Але оскільки вони цього не зробили і не могли зробити без розчленування, а отже, й без руйнування держави, то тим самим вони безумовно підкорилися волі верховної влади. А оскільки вони це зробили безумовно, і до того ж як з необхідності, так і за порадою самого розуму (як ми вже показали), то звідси випливає, що, якщо ми не бажаємо бути ворогами держави і діяти всупереч розуму, який радить захищати державу всіма силами, ми зобов’язані безумовно виконати всі накази верховної влади, хоча б вона звеліла вчинити найбільшу дурницю. Адже розум наказує виконати й таку, щоб із двох лих обрати менше.

Додайте, що цей ризик, а саме: абсолютно підкоритися домінуванню і сваволі іншого, кожний легко міг взяти на себе, бо, як ми показали, верховній владі належить це право — [право] наказувати все, що вона хоче, тільки доти, доки вона справді має верховну владу. Якщо ж вона втратить її, то водночас втрачає і право наказувати, і воно дістається тому чи тим, хто його придбав і може утверджувати. Тому дуже рідко може трапитись так, щоб верховна влада наказувала чинити найбільше безглуздя. Адже для неї надзвичайно важливо дбати про спільне благо і все спрямовувати за вказівкою розуму, щоб забезпечити себе й утримати домінування: «Адже насильницького панування, — як говорить Сенека, — ніхто довго не витримував». До того ж у демократичній державі менше слід боятися дурниць, бо майже неможливо, щоб більшість зборів, якщо вони великі, зійшлося на одному безглузді. Далі, адже його основа й мета, як ми також показали, полягає не в чому іншому, як в уникненні безглуздя бажань і в утриманні людей, наскільки можливо це зробити, в межах розуму, аби вони жили у згоді й мирно. Бо якщо знищити цю основу, тоді й уся будівля легко рушиться.

Отже, піклуватися про це належить тільки верховній владі, підданцям же, як ми сказали, належить виконувати її накази і не визнавати іншого права, крім того, яке верховна влада оголошує за право. Але, можливо, хтось подумає, що ми таким чином перетворюємо підданців на рабів, тому що думають, ніби рабом є той, хто діє за наказом, а вільний той, хто виявляє свою волю. Це, звичайно, абсолютно неправильно, бо насправді хто таким чином збурюється згідно зі своєю примхою і не може ні бачити, ні зробити нічого, що йому корисно, той є рабом найвищою мірою, і тільки той вільний, хто, не кривлячи душею, живе, керуючись самим розумом. Звичайно, дія за наказом, тобто послух, певним чином знищує свободу, але робить рабом не це, а основа дії. Якщо метою дії є користь не самого діяча, але повелителя, тоді діяч є рабом і самому собі не потрібним. Але в державі й імперії, де найвищий закон є благом для всього народу, а не лише для повелителя, той, хто в усьому слухається верховної влади, повинен бути названий не собі ж непотрібним рабом, а підданцем, а тому та держава найбільш вільна, закони якої ґрунтуються на здоровому глузді. Там-бо кожний, коли захоче, може бути вільним, тобто, не кривлячи душею, жити за вказівкою розуму.

Так само й діти, хоч вони зобов’язані слухатися всіх наказів батьків, не є, однак, рабами, бо накази батьків найбільше спрямовані на користь дітей. Отже, ми визнаємо велику різницю між рабом, сином і підлеглим. Вони визначаються так: рабом є той, хто зобов’язаний підкорятися волі пана, яка має на увазі користь тільки для повелителя; сином же — той, хто робить за наказом батька те, що йому корисне. Нарешті, підлеглий — той, хто робить за наказом верховної влади те, що корисне суспільству, а отже, і йому. І я думаю, що я переконливо показав підвалини демократичної держави. Я вважав за потрібне говорити про це більше, ніж про всіх інших, тому що, здавалося, воно найбільш природне і найбільш наближається до свободи, яку природа дає кожному, бо в цьому кожний переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе на майбутнє права голосу, а на більшу частину всього суспільства, одиницею якого він є. І на цій підставі всі є рівними, як раніше — в природному стані.

Потім, коли я вирішив говорити про користь свободи в державі, я захотів говорити спеціально тільки про цю форму правління, тому що вона найбільше сприяє моєму наміру. А відтак підвалини решти форм влади я розбирати не буду. І, щоб спізнати їхнє право, нам уже не потрібно знати, звідки вони його одержали і чи часто одержують: адже це з показаного нині достатньо добре видно. Бо відомо, що верховне право наказувати все, що хочеться, належить тому, хто має найвищу могуть, хай буде це одна особа, чи декілька, чи, нарешті, всі, і, крім того, відомо, що всякий, хто добровільно чи з примусу переніс на іншого владу самозахисту, той цілком поступився своїм природним правом і, отже, вирішив слухатися його безумовно у всьому. Тому він зобов’язаний все виконувати, доки цар, чи аристократи, чи народ зберігають набуту найвищу могуть, яка була підставою перенесення на них права. Більшого додавати до цього немає потреби.

Після того як було показано підвалини і право держави, легко буде визначити, що таке цивільне приватне право, що — правопорушення, що — правосуддя і неправосуддя в громадянському стані. Далі: хто вважається союзником, хто ворогом і що, нарешті, [вважається] злочином образи величності. Під приватним цивільним правом ми можемо розуміти не що інше, як свободу кожного зберігати себе у своєму стані, яка визначається указами верховної влади і захищена тільки її авторитетом. Бо після того, як кожний переніс на іншого своє право жити за власною ухвалою (а воно визначається тільки його владою), тобто переніс на нього свою свободу і могуть захищати себе, він уже зобов’язаний жити тільки згідно з його рішенням і захищати себе тільки його засобами. Правопорушення буває, коли громадянин чи підданий терпить від іншого якусь шкоду всупереч цивільному праву чи указу верховної влади. Бо правопорушення може бути мислиме тільки в громадянському стані, але жодного правопорушення для підданих не може спричинитися від верховної влади, якій по праву все дозволено. Отож воно може мати місце тільки поміж приватними особами, що їх право зобов’язало не шкодити одне одному. Правосуддя — це твердість у віддаванні кожному того, що йому належить на підставі цивільного права. Неправосуддя ж — це позбавлення людини під виглядом права того, що їй належить на підставі істинного тлумачення законів.

Говорять також про «рівність» і «нерівність» тому, що ті, хто поставлений для розбору позовів, зобов’язані, аж ніяк не зважаючи на особи, вважати всіх рівними і однаково захищати право кожного: багатієві не заздрити і бідняка не зневажати. Союзники — це люди двох країн, які з метою не наражатися на небезпеку внаслідок військових чвар чи заради якоїсь вигоди домовляються між собою не