Читати книгу - "Розплата, Дмитро Олексійович Міщенко"

— Форисин! На місце хакан-бега ставмо Форисина, він воістину достойний його.

— Згоден, Форисин — багатур, достойний бути хакан-бегом. Має світлий розум і тверду руку, має й серце, яке не здригнеться в сутужну мить. Та для нього є інше, чи не важливіше місце. Зізнаюся вам, не вірю я, що анти замирилися надовго. Болить їм і що далі, то відчутніше болітиме втрата Дулібії та й Тивері. А що дужче болітиме, то наполегливіш шукатимуть нагоди повернути собі ці землі. Маємо лишити тут достойного привідцю-тудупа. І мужнього, і мудрого, і далекоглядного. Наш брат Форисин, гадаю, і є такий. Тьму йому поповнимо новими турмами та й будемо певні: відхоплені в антів землі за горами в надійних руках.

— Тоді на місце хакан-бега ставмо іншого, та непремінно з нашого роду. Доста покладатися на чужих, Хіба Апсих не провчив нас? Брата Башира і його тьму зумисне згубив, аби самому утвердитися на місці кагана. Інших також згубив би, коли б не ти, Дандале, та не Форисин.

— Коли з нашого роду, то хто?

— Хоча б і Хафіз. З нього он який відважний привідця.

— Згоден — відважний, та молод. Рада терханів і старійшин не пристане на це. Коли вже й хакан-бег має бути з нашого роду, то ставмо на це місце Єлемунда, тим паче що на Хафіза варто, гадаю, покласти іншу повинність: залишити його нашим недремним оком у Тивері. Хай сяде з своєю турмою в Дикуші і споглядає з висоти її веж, яку дружину мають князі тиверські, скільки полюдного збирають, чи все, що належить з них, іде до нашої скітниці[68].

— Коли так, згода: нехай хакан-бегом буде Єлемунд.

— Якщо згода, то слухайте, що далі казатиму. Завтра повелю десятьом турмам піти долами Дулібії і взяти з кожного оседку половину тварі, що є на подвір’ї. Другою половиною, як і збіжжям, що є в підклітях, поселяни поділяться з Форисином і його турмами. Коли усе це буде зібрано і доправлено до табору, кому велено лишитися по цей бік Карпат, залишиться, всі інші підуть купно з полоном за перевали.

Довго довелось переганяти через гори добуте турмами по дулібських оседках. Зате коли перегнали та пішли з полоном паннонськими долами, скільки правилися, стільки й бачили: люд аварський потішений тим, що добули в поході на антів. Виходили назустріч турмам піші, виїздили з дальніх стійбищ кінні, і очі ширили, і видом ясніли та казали тим, що спізнилися: «Це ті, що ходили на антів. Помстилися-таки тому люду за потятих у горах слів, погромили його дощенту і он який полон узяли. Бачите, кінця-краю йому не видно».

Дандал не все чув, що казали родичі, не все й бачив — їхав-бо в оточенні вірних і далеко попереду. Зате коли діждався добутого в антів полону біля стольного стійбища та вгледів, скільки люду зібралося подивитися на полон, як світилися в усіх, в тім числі і в старійшин, лиця, сумніву не лишалося: роди аварські проголосять каганом не когось іншого, його. Не такі вони раді з того, що добув їм, не так торжествують та славлять Дандала, аби передумати завтра-післязавтра і посадити на місце вітця когось іншого. Хіба не чув звідусіль: «Ось хто замінить Ясноликого. Ось кому можна довіритись і вручити долі родів аварських. Такий не дасть їх в обиду. Небо тому свідок — не дасть»!

VI

А Форисин повернувся тим часом до Волина і не став довго думати, з чого почати йому яко аварському тудунові в землі Дулібській. Вишикував на місті[69] під городом всі десять турм і, об’їжджаючи їх, казав:

— На вас, вої мої, і на вас, уславлені в січах терхани, покладаю чи не найважчу з усіх, що мали досі, повинність: утримати за собою взяту на меч і сулицю землю. З чого почнемо, багатури? Найперше, гадаю, маємо почати свою бутність на дулібах із того, щоб нам і коням нашим було і затишно, і ситно тут. А ще маємо не забувати, що ми серед поверженого, одначе недобитого люду. Від нього всього можна сподіватися: і непокори, і нападів. Тож застерігаю всіх: будьте мужні і непохитні, не потурайте ницому анту, та будьте й обачні. Ділю всю Дулібію на десять оджаків[70] — кожній турмі свій оджак. Їдьте туди й будьте володарями там — над всім і над усіма, однак пам’ятайте, що є стольний Волин, де сидітиму я і де перебуватиме турма, повинністю якої буде віднині — дбати про мир між вами і людом Дулібії.

— Започаткуємо свою бутність тут — і то негайно — ось із чого. Кожен терхан, прибувши до свого оджаку, має подбати, аби у воїв його була крівля над головою і була живність. Обирайте найбільш вигідне, на ваш розсуд, городище в оджаку й поселяйтеся в ньому. Встигнете спорудити для себе і коней житло до зими — зберіть люд окольний, його вози, коней і споруджуйте, не встигнете — поселяйтеся в куштах поселян і покладіть на них повинність дати вам не лише місце під крівлею, а й живність. Одначе це — в крайньому разі. Найліпше буде, коли спорудите до зими своє житло і зимуватимете осібно від поселян. Дрібнитися на сотні теж не раджу. Роздрібнених легше потяти й знову стати володарями в своїй землі.

Форисин пождав, доки вої перекинуться словом, і вже потім промовляв далі:

— Друге, що маєте вчинити, прибувши до оджаку, — піти й забрати в кожного з поселян належну вам половину збіжжям і худобою. Аби не було серед дулібів єдності і ворохобні, будьте хитрими, яко лиси, і мудрими, яко змії: не збирайте полюдне одразу і в усіх. Тих, що підуть, споруджувати вам житла, обминіть на першій порі, візьміть у тих, що відсиджуватимуться вдома. На передлітті чи влітку зробите навпаки.

Він знову примовк на мить, приглядався до воїв, терханів.

— Застерігаю всіх, — підвищив голос, — визначена мною повинність має бути такою, як чули, не переінакшеною ані на ліпше, ані на гірше. Хто візьме в дулібів зайве, поплатиться головою, хто явить милосердя — також. Про свою бутність на дулібах звідомляйте через кожні чотири седмиці, крім тих випадків, коли,треба буде звідомити чи порадитися негайно.

— Це все, що хотів сказати на прощання. Завтра рушите у визначені кожній турмі оджаки, і хай допомагає вам у помислах і діяннях