Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Питання! Його шмагали непоставлені питання.
«Мені потрібна перспектива!» Це не обов’язково питання відстані. Можна здобути внутрішню перспективу, якщо у твоїх питаннях небагато спотворень.
Він відчував, що фрагменти, яких йому бракує, приховуються десь у досвіді Бене Ґессерит (може, навіть в Архівах, які так ревниво стереже Белл). Белл мала б це оцінити! Колега-ментат мусить розуміти хвилювання такої миті. Його думки були наче мозаїка, більшість шматочків складені, готові перетворитися на цілісну картину. Це не питання розв’язків.
Чув, як голос його першого вчителя-ментата гуркотить у мозку: «Збери свої питання у противагу та кинь тимчасові дані на шальку терезів. Розв’язки у кожній ситуації порушать рівновагу. Брак рівноваги покаже, чого ти шукаєш».
Так! Досягнення неврівноваженості за допомогою особливо тонко налаштованих питань було ментатським жонглюванням.
Щось таке Мурбелла казала вчора ввечері — що? Вони лежали в її постелі. Він згадав, що бачив на стелі проєкцію часу: 9:47. «Ця проєкція потребує затрат енергії», — подумав він.
Майже чув пропливання потоку енергії корабля, цієї гігантської оболонки, відтятої від Часу. Вільні від тертя механізми творили повну мімікрію, жоден інструмент не міг відрізнити корабель від природного тла. Тепер, у статичному стані, він був помітним для ока, але не для ясновидіння.
Мурбелла поруч із ним — інший різновид потуги: вони обоє усвідомлювали силу, що притягала їх одне до одного. Яка енергія потрібна, щоб придушити цей взаємний магнетизм! Сексуальна привабливість наростала, наростала й наростала.
Мурбелла говорила. Так, це воно. Дивний самоаналіз. Вона підходила до власного життя з новоздобутою зрілістю, свідомістю, вигостреною на бене-ґессеритський лад, і певністю, що у ній зросла велика сила.
Щоразу, розпізнаючи цю бене-ґессеритську зміну, він відчував смуток. «Дедалі ближче день нашої розлуки».
Але Мурбелла сказала: «Вона (Одраде часто бувала “нею”) постійно просить оцінити мою любов до тебе».
Згадавши це, Айдаго дозволив сцені повторитися перед його внутрішнім зором.
— Вона пробувала це і зі мною.
— І що ти сказав?
— Odi et amo. Excrucior.
Вона припіднялася, оперлася на лікоть і глянула на нього згори вниз.
— Що це за мова?
— Дуже стара. Колись Лето змусив мене її вивчити.
— Переклади. — Категоричний наказ. Її давнє «я» Всечесної Матрони.
— Я ненавиджу її і люблю. Мучуся[14].
— Ти справді мене ненавидиш? — Недовірливо.
— Я ненавиджу бути зв’язаним, як зараз, а не належати самому собі.
— Ти покинув би мене, якби міг?
— Я хочу мати змогу ухвалювати рішення будь-якої миті. Хочу, щоб це було у моїй владі.
— Це гра, в якій не можна переставити один зі шматочків.
Ось воно! Її слова.
Згадуючи, Айдаго відчував не піднесення, а неначе його очі зненацька розплющилися після довгого сну. Гра, в якій не можна переставити один зі шматочків. Гра. Його погляд на не-корабель і те, що робило тут Сестринство.
Але в тій розмові було ще щось.
— Корабель — це наша власна спеціальна школа, — сказала Мурбелла.
Він міг лише погодитися. Сестринство посилило його ментатські здібності просіювати дані й виявляти те, що ще не минуло. Збагнув, куди це може привести, і відчув свинцевий тягар страху.
«Очищаєш нервові канали. Блокуєш розсіяння і марні мандрівки думок».
Переспрямовуєш свої реакції в те небезпечне річище, від якого застерігали кожного ментата. «Можеш там загубити себе».
Учням показували людей-овочів, «ментатів, які зазнали невдачі». Їх тримали при житті, щоб демонструвати небезпеку.
А все-таки як це спокусливо. У цьому річищі можеш відчути силу. Нічого прихованого. Усе відомо.
Він іще не переборов цього страху, як Мурбелла повернулася до нього на ліжку. Сексуальна напруга між ними ось-ось мала перетворитися на вибух.
«Ще ні. Ще ні!»
Хтось із них іще щось сказав. Що? Він думав про обмеження логіки як про спосіб виявити мотиви Сестринства.
— Ти часто намагаєшся їх аналізувати? — спитала Мурбелла.
Мурашки йшли поза шкірою від того, як вона це робила. Відповідала на його невимовлені думки. А при цьому заперечувала, що читає їх. «Я просто читаю тебе, мій гхоло. Ти мій, знаєш це».
— І навпаки.
— Теж правда.
Майже жартівлива суперечка, але за цим приховувалося щось глибше й складніше.
У кожному аналізі людської психіки чаїлася пастка, і він це сказав.
— Думка, наче ти знаєш, чому поводишся так, а не інакше, дає тобі багато виправдань незвичайної поведінки.
«Виправдання незвичайної поведінки!» Ще один шматочок мозаїки став на своє місце. Гра триває, але тепер на кону провина і докір.
Мурбеллин голос здавався задумливим.
— Припускаю, що ти можеш раціонально пояснити майже все, підставивши туди якусь травму.
— Раціонально пояснити такі речі, як спалення цілих планет?
— У цьому є різновид брутальної рішучості. Вона каже, що такі рішучі вибори зміцнюють психіку та дають почуття ідентичності, на яке можна покладатися під час стресу. Погоджуєшся, мій ментате?
— Ментат не твій. — Його голосу бракує сили.
Мурбелла засміялася і знову опустилася на подушку.
— Знаєш, чого хочуть від нас Сестри, мій ментате?
— Хочуть наших дітей.
— Ох, значно більше. Хочуть, щоб ми добровільно стали учасниками їхньої мрії.
«Ще один шматочок мозаїки!»
Та хто, крім Бене Ґессерит, знав цю мрію? Сестри були акторками, під час своїх виступів завжди стежили, щоб небагато дійсного виглянуло з-під маски. Справжня особистість приховувалася за стінами, відмірялася скупо й лише за потреби.
— Чого вона тримає цю стару картину? — спитала Мурбелла.
Айдаго відчув, як його шлунок стискається. Одраде принесла йому голографічний запис картини, яку тримала у своєму спальному покої. «Хатини в Кордевілі» Вінсента ван Гога. Підняла його з ліжка о якійсь відьомській годині ночі майже місяць тому.
— Ти питав, що пов’язує мене з людством? Ось воно. — Тицьнула голограму перед його затуманеними зі сну очима. Він сів і вдивлявся в картину, намагаючись збагнути. Що з нею не так? Голос Одраде звучав так схвильовано.
Віддала йому голограму та ввімкнула все світло, надавши формам кімнати суворості та різкості. Усе здавалося неясно механічним, як і слід очікувати на не-кораблі. Де це Мурбелла? Вони лягали спати разом.
Він зосередився на голограмі, що якимсь незбагненним чином його зачепила, поєднуючи з Одраде. Пов’язує її з людством? Голограма холодила йому долоні. Одраде забрала її в нього і, сперши об стіну, поставила на бічний столик. Він дивився, а вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Капітула Дюни, Френк Херберт», після закриття браузера.