Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом, я почув, як у двір заїхала машина. Випустив з рук слухавку і підбіг до вікна. Швидка. Кинувся до вхідних дверей. Лікар вже був біля дверей і збирався дзвонити. В руках він тримав клаптик паперу — мабуть, з адресою.
— Заходьте скоріше. Він на кухні, — затараторив я і жестами прийнявся вказувати лікарю, де знаходиться кухня. Лікар вбіг до кухні. В цей час у відчинені двері нашої квартири увійшов інший лікар. Я йому також вказав у бік нашої кухні. Він спрямувався туди і, відштовхуючи мене своєю долонею в груди, сказав:
— Зачекайте, будь-ласка, тут.
Я увійшов до зали. Сів на диван. Встав. Прийнявся ходити туди і назад. Знову сів. Прийшло небагато часу, і ось з кухні вийшов лікар. Обличчя його ні на що хороше не вказувало.
— На жаль, — сказав він, — але людина, як лежить там, — лікар махнув рукою в бік кухні, — мертва. Ця людина мертва вже близько трьох годин.
— Як?! — я хитнувся. В очах моїх потемніло, і я каменем звалився на підлогу.
Обличчя Симка мені посміхалось і голос його, розбитий гірською луною на тисячі його ж голосів, говорив:
— Я з тобою.
Обличчя його тріснуло на павутиння осколків, що віддзеркалювали собою його життя, в котрому він тепер лише гість.
До мене всередину увірвався неприємний і їдкий запах, від котрого мене неначе підкинуло, — нашатирний спирт. Я отямився.
Лікарі посадовили мене на диван і, переконавшись, що я не буду більше зомлівати, спитали:
— Хто він вам? — запитав лікар, той, який був старший за віком. В нього була борідка клинцем, великі окуляри з великим склом і зелена шапочка.
— Це мій друг. Ми знімаємо разом квартиру, — відповів я ослаблим голосом. Добре, що хоч Олена не бачить усього цього жаху.
— Добре, — сказав лікар, — а він на що-небудь хворів?
— Так, він хворів на цукровий діабет, в нього була важка форма, — продовжив я сонно і відчужено.
— Тепер все ясно, — підвів підсумки лікар, що був молодший і в такій самій шапочці зеленого кольору. — Він вчасно не зробив собі укол і це викликало зниження цукру в крові. Зрозуміло, — мовив він задумливо.
— Де у вас тут телефон? Я повинен викликати машину, щоб його забрали в МОРГ, — поцікавився старший лікар.
— В коридорі.
Я був розбитий. Симка забрали. Я подумав про виступ, що не відбувся і відмахнувся від цієї думки.
— Які тепер виступи, — крикнув я вголос. — Як ти міг? На кого ти мене покинув? Симон!?
Я заридав і заголосив, як бабка-плакальниця на похороні.
Немов тисяча бджіл одразу ж вжалила мене в душу. Відчуття того, що я опинився, покинутий напризволяще, охопило мене і не збиралось нізащо відпускати. Я безпорадний! Я сам!
Як дитина, я обійняв подушку і плакав туди, і кричав, щоб крику мого не чув ніхто. Відчай вивертав мене навиворіт і витискав, немов випрану білизну. Відразу ж захотілося померти самому. Померти, і щоб не було так боляче. Пірнути під землю, і під нею відокремитися від світу і Долі, що зіграла зі мною такий жорстокий жарт.
Симко стоїть перед очима і посміхається.
— Тарасе, ти вже вивчив свою партію?
Я б вивчив усе на світі, тільки щоб Симко повернувся і залишився жити. Жити… жити… жити за для мрій і за для реальності, що ми до неї були такі близькі.
Так я весь у сльозах і соплях і заснув. Здається, через нерви.
Олена поринула в шок, коли дізналася про цю жахливу і, в той же час, несподівану, звістку. Вона обхопила голову руками і сиділа на кухні, ні з ким не розмовляючи. Даремно я намагався її розговорити і якось утішити — вона не слухала і постійно запевняла мене в тому, що сама може дати собі раду.
— Залиш мене, любий, я хочу побути сама.
Я дивився їй в очі і хотів зрозуміти, в якому стані вона знаходиться, а вона розуміла мою турботу без слів і говорила:
— Залиш хоча б на годинку, я трохи оговтаюсь. Я сама швидше впораюсь, ніж за допомогою навіть такої дорогої людини для мене, як ти.
Так — вона була в шоці. Але ще в більшому шоці були батьки Симка, котрим я подзвонив і повідомив про смерть їх сина. Мати засипала мене прокльонами і сказала, що то я винен у смерті її синочка, і мені, послухавши її хвилини зо три, нічого іншого не залишалося, як вимкнути телефон. Потім я, в смс-повідомленні відправив їй координати міського МОРГу, щоб вони з батьком могли забрати тіло сина.
Усе, що відбувалося навколо, перестало мене турбувати — так було легше. Я не помічав, як йдуть дні, тижні, місяці… Все втратило свій смак і час теж десь залишився поза грою. Я сам залишився поза грою. Аут — повний аут. Якщо б не Олена — я б здав свої позиції…
Ми з Оленою залишилися удвох…
Пройшло півроку з дня смерті мого друга, Симона Байкара. Ми з Оленкою посиділи вдома за пляшкою горілки і відзначили цю скорботну дату.
Сава Олегович, коли дізнався про те, що Симко помер наглою смертю, нам більше не дзвонив. Я згоден з ним — наша музика перестала бути такою цікавою, як раніше. Кому ми тепер потрібні, адже наш ланцюг втратив незамінну ланку.
Усе, що ми мали або тільки-но почали набувати, накрилося мідним тазком і ще, так званими жіночими частинами тіла, при чому в велетенському розмірі й одразу, тобто синхронно.
Я не міг дати ради тому, що нам з Оленою робити надалі.
Симко був віртуозним музикантом, і знайти йому заміну було просто нереально. Коли його не стало, то погляди на майбутнє, яке я бачив, геть зблякли і наче туман розвіювались по вітрі. Іноді, коли я слухав музику — то усвідомлював, що нас самих вже могли крутити на радіо, нашу рекламу розміщувати в журналах, а на афішних стовпах могли би вже висіти афіші з нашими іменами. Важко розуміти таку близькість втраченого. Гірше, ніж танталові муки, складно відшукати іншу, більш жахливу втрату. Якщо Симка вбив цукровий діабет, то я загину від жалю. Ні, з цим потрібно негайно щось робити. Півроку, проведених в депресії, кепсько відобразилися на моєму здоров'ї. Морально я був дестабілізований, а про те, що неймовірно схуднув і говорити не хочеться.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гумовий Київ рожевих мрій», після закриття браузера.