Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Аґ’хеері похмуро усміхнувся.

— Цей льодовик сам по собі — наполовину дух. Ти пробудив його, випустивши тут таку Силу, тож він відганяє моїх слуг, не впускає їх углиб. Він помер?

— А ти не відчуваєш? Спрямуй слух на північ, шамане. Послухай, що несе вітер.

Довгий час усі аґ’хеері, здавалося, прислухалися.

— Лемент, — нарешті ствердив татуйований.

— Лемент, — погодився авендері. — Кага’леег розпадається. Єдність гине. Тепер вони не зуміють утриматися на цьому боці. Власне, ми щойно скінчили війну за північ.

Четвірка шаманів усміхнулася, блискаючи червоними іклами. Убраний у хутра лисів споважнів першим.

— І що тепер, Сетрене? Підеш на південь? Хочеш допомогти Сіроволосій?

— Лааль сама була серед тих, хто розпочав війну, тож нехай сама її й закінчить. У мене вистачить роботи тут. А ви?

— Ми? Як ти й сказав, тут багато роботи. Поселення чекають на відбудову, прокляті місця — на очищення, чимало років пройде, перш ніж ми відновимо лад.

Авендері поважно кивнув, а тоді глибоко вклонився. Його товариші — також.

— Ми не забудемо, — запевнив він. — Ніколи не забудемо спільного бою та крові, яку ми пролили разом. Якби Народ Гір встав на інший бік, ми не перемогли б прибульців.

Найвищий із шаманів насмішкувато скривився.

— Моя мати говорить, що єдиною річчю, коротшою за хрін її чоловіка, є людська пам’ять. А в того і справді невеличке єство. Так говорять усі мої тітки з боку матері, хе-хе. Тож нехай між нами просто буде спокій. Нехай наші духи завжди пам’ятають, що один день миру вартий ста років війни.

— Так і буде, шамане, поки спільна пам’ять буде нас поєднувати.

* * *

— Лейтенанте лив-Даравит, ви можете зайти.

Кеннет підвівся, поправив пояс із мечем, обсмикнув стьобану куртку й увійшов усередину.

— Вітаю, пане лейтенанте, — полковник стояв біля вікна й дивився кудись у простір. — Ви можете припинити салютувати.

Кеннет трохи розслабив м’язи.

Старший офіцер розвернувся й рушив до бюро. Невисокий, худорлявий і темноволосий, він не був схожий на військового, на командира полку Гірської Варти. Здавався… лейтенант щоразу шукав відповідне слово. Лісорубом, ремісником, орендарем, який намагається утримувати дружину та шістьох дітей зі шматка кам’янистого ґрунту. Важко було окреслити, чому в голові виникали саме такі асоціації, хоча певний час він мав враження, що зрозумів це. Тут не йшлося навіть про те, що полковник Ґеванр не ворухнувся й не відсалютував як військовий. В око радше впадала відсутність відповідної… гм… аури. У кожній людині, яка звикла до пролиття чужої чи власної крові, через певний час з’являється твердість, внутрішній сталевий стрижень, який застерігає інших:

із таким немає сенсу задиратися. Полковник його не мав — або ж сховав глибоко, наче найбільший скарб.

— У шостої роти видався добрий рік, лейтенанте.

— Якщо командування це так оцінює…

— Я це так оцінюю. Спершу облава на шадорі, перехід льодовика і знищення тієї банди, потім арешт шпигуна. Це вже не кажучи про посольство до Винде’канна та знищення банди Навера Та’Клава два місяці тому. Люди кажуть, що вас благословила Володарка Долі. Що ви вмієте опинятися у властивому місці у властивий час.

— Така наша служба, пане полковнику.

Командир уперше від початку розмови глянув йому в очі. Не усміхався.

— Служба, га? Я вмію відрізняти здібного солдата від звичайного служаки, який шукає лише теплого місця та постійної платні.

— Я не думав, що такі потрапляють до Варти, пане полковнику, — вирвалося в нього раніше, ніж він устиг прикусити язика. Це була одна з головних проблем із командиром Шостого. Його невійськовий вигляд і постава призводили до того, що люди, особливо молодші офіцери, забувалися й починали говорити щось, чого ніколи б не насмілилися сказати іншому полковнику. Та навіть капітанові чи лейтенанту.

— Ні, не потрапляють, — Акерес Ґеванр навіть не скривився, хоча мав би вилаяти його за несубординацію. — А якщо навіть і потрапляють, то дуже швидко просять про переведення. Решта вашої роти мала два дні тому вийти на патрулювання. Я їх затримав. Ви, напевне, не розумієте, чому.

Авжеж, він не розумів, як і інші. І непокоївся. Переміна у щоденній рутині завжди обіцяла клопоти.

— Так, пане полковнику.

— Ви чули про Бирт?

— Ні, пане полковнику. А мав би?

Він знову забувся. Пролунало на одне питання більше, ніж треба. Навіть у Гірській Варті лейтенанти не ставили питань полковникам. Цього разу командир вичекав мить, дивлячись Кеннету в очі. Міг нічого не говорити.

— Це село над озером Дорант. Саме тим, в яке впадає Старий Ґвихрен. Десь із триста людей, самі рибалки. У Бирті мало що відбувається, тож ми туди майже не заглядаємо. Озеро надто велике і глибоке, щоб через нього вдалося переправитися, воно становить природне продовження льодовика.

— Але човни ним плавають?

— Лише рибальські. Це спокійна околиця.

Командир замовкнув. Чекав.

— Тож… — Кеннет саме вирішив, що час поставити питання. — Чому я мав чути про це село?

— Бо вісім днів тому там було вбито шестеро людей. Начебто їх розірвано на шматки. Новини дійшли до нас позавчора, ще до того, як ви повернулися з патруля. Ми знаємо лише, що це, найімовірніше, не був напад бандитів, сусідські сварки чи нещасний випадок. Особа, яка принесла звістку — один із купців, який саме перебував у селі, купляючи сушену рибу чи щось подібне. Розповів про все, повернувшись у Ленхерр. Не бачив подію на власні очі, але бачив тіла. Згідно з його описом, їх пошматували. Шістьох дорослих чоловіків.

Кеннет кивнув.

— Розумію, пане полковнику.

— Спершу я думав послати туди тільки дві десятки з вашої роти, які тут відпочивали останніми днями. Але потім вирішив, що хочу мати на місці офіцера, а не звичайного десятника. Ви дізнаєтеся, що там відбулося, знайдете винних і доставите їх на суд. Знаю, ви тільки-но повернулися з патруля і вам належить відпочинок, але, як ви самі сказали, така служба. Після повернення з цього завдання рота проведе десять днів у казармах.

Лейтенант відсалютував.

— Слухаюсь!

«Завдання як завдання», — заявив Велерґорф, коли Кеннет віддав накази десятникам. Люди Андана та Берґха і так мали вирушати в дорогу, тож лише зраділи, що їх супроводжуватимуть дві інші десятки.

Щойно вони покинули казарми, як лейтенант кивнув десятникам.

— Нарада, — кинув коротко.

Берґх був першим, тоді підійшов Андан, а за ним Велерґорф-Краще, ніж півроку тому, коли Андан завжди підходив останнім, із демонстративною повільністю. Тепер його люди носили плащі з червоними шістками