Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

Зупинився майже на місці, побачивши кільканадцятеро людей, які вийшли з-за великої, наче будинок, льодової брили під проводом масивної статури чорноволосого чоловіка середнього віку. Він не мав шансів, це зрозуміла та частина його особистості, яка ще могла логічно мислити. Від самого початку, від тієї миті, коли він вийшов на льодовик, не мав і шансу. Навіть той дротик було кинуто лише для того, щоб змусити його побігти у відповідному напрямку. Вони його чекали.

Створіння, приховане під однією верствою калъгг, почало кидатися, наче божевільне, бажаючи вкритися іншими. Битися, битися, битися, вив безголосо. Він узяв Створіння під контроль із певним зусиллям, потім випрямився з гідністю, тепер — вищий за чоловіка, що стояв посередині групи. Склав руки на грудях, ховаючи долоні в рукавах.

Шум позаду підказав йому, що четверо шаманів закрили пастку. Якби це були тільки вони, він міг спробувати битися, але цей чоловік, бог, який у ньому ховався… Він із пошаною вклонився.

— Слава переможцям.

Говорячи це, не відводив погляду від зброї, яку тримав чорноволосий. Велика сокира з двома вістрями в очах більшості смертних, напевне, здавалася звичайною зброєю. Він бачив її наче діамант, в якому іскрилося світло вибухлої зірки. Чоловік, який тримав зброю, здавалося, наповнював собою весь простір, і хоча в його дружині було кілька вищих від нього та потужніше збудованих войовників, він притягував погляди, зосереджував на собі всю увагу. Решта була для нього тлом. Волосся його було майже таким же чорним, як і в шаманів аґ’хеері, але шкіра була білою як сніг. І в ньому немов палало якесь світло.

Він оздобив шкіру татуюванням, яке в’язало силу бога в тілі смертного, але й цього ледве вистачало, щоб тримати її в шорах. Сетрен був потужним, а його авендері вважалися найсуворішими в світі.

Почувши це привітання схопленого в пастку прибульця, чоловік лише усміхнувся.

— Ґа’нааег, — пробурмотів він. — Тільки це від тебе й залишилося. Ґа’руулее розпався. Хоча бився добре. А тепер ми закінчимо війну в цих горах. Я правий?

Під верствою Створіння він уперше глянув йому в очі. Людина, звичайна людина; бог, якщо і був там, не ризикував показуватися. Створіння завило про більшу кількість верств калъгг і про битву.

Але сокира авендері все ще палала в руках войовника. Наказувала бути обережним.

— Ти не знаєш, що виникне потім, якщо кага’леег розпадеться.

У мить, коли він сказав це, ледве добираючи чужі слова, відчув сором. Це прозвучало так, наче він торгувався за життя. Чоловік мав зрозуміти це саме так, бо похитав головою.

— Я не дозволю тобі існувати. Три тисячі моїх людей загинули за льодовиком, щоб утягнути ґа’руулее в пастку. П’ять тисяч полягло в битві. І стільки ж аґ’хеері. Ви, агери, маєте піти собі. Якщо для цього треба буде знищити вашого володаря…

Він перервав людину гнівним пирханням, злий на свою хвилинну слабкість.

— Агери? Ти навіть не знаєш, як ми насправді звемося, дикуне. Кага’леег — це не володар і його неможливо знищити. Що б ти зі мною не зробив, він відродиться.

— У цьому ми переконаємося пізніше. Перш ніж він відродиться, ми викинемо вас із цього закутка всесвіту. А зараз… — він подав знак рукою.

Інші верстви кальгг завинулися навколо нього, перш ніж авендері встиг закінчити рух. Особа відразу зникла, з’явилося Створіння. Відстрибнуло назад, розвертаючись у повітрі до шаманів. Із тим чоловіком він не мав жодних шансів, із ними — невеликі. Без вагання сягнув по ґуон, відкрився до нього, перекував на зброю. Якщо ув’язнена в льодовику Сила вибухне — тим краще.

З обох рук, з обох лап, висунулися темно-сині, майже чорні на лезі вістря. Він махнув із силою, яка могла розрубити найближчого аґ’хеері навпіл. Чернь ударила в розжарений до білості клинок ножа, ув’язнені у зброї духи завили, перековуючи породжену Силу на щось, що ґуон не міг розсікти. Інші шамани звільнили своїх духів, і ті ринули на нього, наче снігова буря. Він відчував удари, шарпанину і дряпання, щось підтяло йому ноги. Якби він був Особою, відразу впав би. Створіння ж лише відстрибнуло, уникаючи атак, і тягнулося за більшим.

І в цю мить на нього впала Сила бога.

Наче на свічку дмухнув ураган. Блимнув — і вже не було нічого, він утратив контакт із ґуоном, із нього вибило дихання, тіло огорнула безсильна втома. Він упав на лід. Із величезним зусиллям озирнувся на людину. Та ніби виглядала так само, але водночас — абсолютно інакше. Тепер це був справжній авендері — обійнятий Безсмертним. Його товариші майже зникли за раптом явленою Силою. Ґа’нааег, навіть такий вмілий, як він, не мав тут ані найменшого шансу.

Чоловік рушив до нього, здіймаючи сокиру. Бог не міг відмовити собі в задоволенні особисто завершити цю битву.

І тоді льодовик, який досі пульсував Силою, досі сичав і булькотів у своїх нутрощах, показав, що у світі існують сили, які перекреслюють навіть плани богів. Почувся тріск, і вся місцина легенько ворухнулася. Прибулець, що лежав на льоду, відчув, як поверхня під ним тріщить і ламається на дрібні шматочки. На мить він відчув дивовижну легкість, а тоді полетів униз.

Крижана вода схопила його в обійми, що геть вибили з його грудей дихання. Створіння, все ще контролюючи тіло, ошаліло.

Знову схопилося за ґуон, готове рознести все на друзки — і раптом занурилося в темряву.

Нагорі запанувало замішання. Шамани аґ’хеері першими зрозуміли, що лід почав тріскатися; врешті-решт, вони жили в горах довше, ніж люди. Їхні службові духи кинулися назад до своїх власників, оточили їх, піднесли вгору. Товаришам авендері пощастило менше: льодовик, що розпадався на шматки, поглинув кількох із них, перш ніж утрутився Сетрен. Обійняв усіх своєю силою, тих, хто гинув, вихопив із пащі смерті й потягнув до себе. Стабілізував ґрунт, стримав льодові брили. Перш ніж вода, що наповнювала вимиту в льодовику печеру, поглинула чужинця, він уже стояв на краю отвору й дивився вниз. У мить, коли ґа’нааег потягнувся до ґуону, бог простягнув руку — і все завмерло. Увесь простір печери наповнився льодом.

На кілька миттєвостей встановилася тиша.

— Цього досить?

Питання почулося з вуст найвищого із шаманів, вдягненого в хутро сріблястих лисів. Малюнки на обличчі робили його схожим на череп.

— А що кажуть духи? — відповів питанням на питання авендері. Тепер він знову був людиною, хоча й надалі привертав до себе увагу в групі людей. Відгомін,