Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Хуліан жив у Маямі й не мав постійного місця проживання в нашій країні: коли він приїздив, то зупинявся в готелі в столиці чи в Сакраменто — завжди одному і тому самому. Я зателефонувала в обидва з переговорного пункту в Науелі, бо на фермі у нас досі не було телефону, і залишила для Хуліана повідомлення, що спробую знову зв’язатися з ним цього ж вечора.

— Гадаю, ти телефонуєш мені щодо хрестин Каміло. Хресним буде твій дядько, еге ж? — запитав він, перш ніж я змогла сказати бодай слово.

— Так... — відказала я, розгублена.

— А як він поживає?

— Не знаю. Ти можеш приїхати?

— Завтра я буду в готелі «Баварія», у мене там зустріч. Я заїду до тебе.

Цей абсурдний зашифрований діалог показав мені масштаб насильства, в якому ми жили, про який попереджав мене Хуан Мартін. Якщо Хуліан не почувається в безпеці, то що вже казати про інших. Опозиційна пропаганда три роки передвіщала комуністичну диктатуру, а тепер ми на власній шкурі відчували терор правих. Хунта генералів оголосила, що йдеться про тимчасові заходи, які триватимуть необмежений термін, аж до нового розпорядження, доки в країні не буде відновлено християнські та західні цінності. Я чіплялася за ілюзію, що наша країна має найміцнішу на континенті демократичну традицію, що ми були для світу взірцем відповідальної громадянської позиції, що скоро в нас відбудуться вибори і знову буде демократія. І тоді Хуан Мартін зможе повернутися.

Хуліан запевнив мене, що не може з’ясувати долю Торіто, та я йому не повірила; у нього були зв’язки в найвищих колах влади, йому б точно вистачило одного телефонного дзвінка, щоб довідатися, хто затримав Торіто: чи то була поліція, служба безпеки чи військові, і де він є зараз. Хуліан мав бути зацікавлений в його визволенні так само, як я — хоча б для того, аби розпитати Торіто, що сталося з нашим сином. Було мукою уявляти, як і чому міг загинути Хуан Мартін.

— Ти завжди думаєш про найгірше, Віолето. Найімовірніше, він зараз танцює танго в Буенос-Айресі, — сказав мені Хуліан.

Насмішкуватий тон, яким він говорив про долю свого сина, підтвердив мою підозру, що він щось знає, але приховує від мене. За це я його зненавиділа.

Марно було й далі чекати новин на фермі. Я попрощалася з Факундою, яка стала номінальною власницею Санта-Клари, відповідальною за те, що залишилося від маєтку, і вернулася в Сакраменто. В останню мить Факунда попросила мене взяти з собою Етельвіну, бо її внучка, похована в селі, бачитиме в житті лише роботу, бідність і страждання.

— Вона може допомагати ростити Каміло. Вам не треба буде їй багато платити, але навчіть її всього, чого зможете, вона хоче вчитися, — сказала Факунда.

Відтоді, Каміло, за моїми розрахунками, минуло сорок сім років. Мені б ніколи на думку не спало, що Етельвіна буде важливішою в моєму житті за двох моїх шлюбних мужів і загалом чоловіків, які мене любили.

Я була потрібною своєму братові Хосе Антоніо в Сакраменто, перед нами було чимало роботи з порятунку того, що в нас лишилось. Військова хунта ретельно розслідувала нашу співпрацю з попереднім урядом і тим часом заморозила контракт з «Моїм власним домом». Нас кілька разів викликали в кабінет одного полковника, який допитував нас так, наче ми були злочинцями, але врешті дав нам спокій. Ми багато втратили, бо інвестували в обладнання і матеріал, аби в рекордний час виготовити модульні будинки, але в нас залишився ще й інший бізнес. Не можу нарікати, грошей мені ніколи не бракувало, я могла добре жити зі своєї праці.

Кілька років мене гризли сумніви стосовно долі Хуана Мартіна; я побивалася через смерть доньки і можливу смерть сина. Ти був моєю розрадою. Малюком ти був дуже збитошним, Каміло, не давав мені передиху. В дитинстві дуже низенький і худий, ти витягнувся у підлітковому віці, коли мені довелося купувати на три розміри більшу, ніж треба, шкільну форму, аби ти міг доносити її до кінця навчального року, і що два місяці нові черевики. Ти мав відвагу своєї матері й ідеалізм свого дядька Хуана Мартіна. Коли тобі було сім років, ти якось прийшов з розквашеним носом і підбитим оком, бо почубився зі здоровилом, який знущався над твариною. Ти все роздавав: як свої іграшки, так і мій одяг, який тихцем у мене крав. «Постривай-но, шмаркачу! Будеш знати, коли я запроторю тебе в буцегарню», — казала я тобі. Але ніколи не карала, бо в душі захоплювалася твоєю щедрістю. Ти був моїм сином-­внуком, моїм однодумцем, моїм найкращим другом. І мушу тобі сказати: ти досі ним є.

Не буду довго розводитись, розповідаючи тобі про довгі роки диктатури, Каміло, це давня і добре відома історія. Ми вже тридцять років маємо демократію, і найгірше з минулого вже набуло розголосу: концентраційні табори, тортури, вбивства і репресії, які спіткали стількох людей. Нічого з цього не можна заперечити, але тоді ми про це не знали, інформації не було, лише чутки. Досі є люди, які це виправдовують, думають, що то лише заходи, конче потрібні для того, аби навести лад і врятувати країну від комунізму. Диктатури були в багатьох латиноамериканських країнах, тож не ми одні. То були часи холодної війни між Сполученими Штатами і Радянським Союзом, і ми перебували у сфері впливу американців, які не хотіли допустити поширення лівих ідей на нашому континенті, як і попереджав мене Хуліан Браво за десять років до того. Росіяни також нав’язували свою ідеологію у тій частині світу, яку контролювали.

На позір все виглядало добре, як ніколи. Гості країни були у захваті від хмарочосів, автострад, чистоти і безпеки: жодних розмальованих мурів, вуличних заворушень чи студентів, які окопалися в університетах, жебраків, які просять милостиню, чи бродячих псів — усе це зник­ло. Ніхто не говорив про політику, це було небезпечно. Люди навчилися бути пунктуальними, поважати ієрархію і владу, працювати: хто не працює — той не