Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Обіцяю, — повторив Торіто.

Вони пішли, щойно споночіло. То була тепла місячна ніч, досить ясна, щоб ми могли бачити, як вони віддаляються у протилежному від дороги напрямку. У мене було жахливе передчуття, що це остаточне прощання, але я одразу ж його притлумила, бо не треба накликати лиха, як казали мої тітки. Торіто, за нашими підрахунками, через кілька років мало виповнитися сімдесят, та я не сумнівалася, що він здатний піднятися на гірський хребет, аби перейти пішки невидимий кордон із багажем, який складався з одягу, що був на ньому, двох ковдр і простого спорядження для риболовлі та полювання. Він знав давні стежки і гірські перевали, якими ходили лише старі провідники і дехто з індіанців. Натомість Хуан Мартін, молодший щонайменше на сорок п’ять років, був погано підготований для такої пригоди, його могли здолати втома, паніка чи холод, він міг зірватися з кручі. Він був інтелектуалом, не мав успіхів у спорті, був стриманим і обережним, на відміну від своєї сестри. Ньєвес, втікаючи від ворогів, була б у своїй стихії.

19

Тринадцять днів провела я у Санта-Кларі, чекаючи звісток від мого сина і Торіто, у товаристві Факунди, Етельвіни та її братів й сестер. Нарсіса повіялась за своїм останнім кавалером, покинувши свій виводок малят на старшу доньку та матір, і повернутись не могла: хто знає, де її настиг воєнний стан. Кожна година, що минала, була мукою, я рахувала хвилини, позначала дні в календарі й не розуміла, чому Торіто так довго не вертається: у нього було вдосталь часу, щоб дійти до кордону і вернутися назад, хіба що сталася якась біда. Цілими днями я зорила за дорогою й околицями, настільки занепокоєна, що не мала сили займатися внуком, який напівголий, як дикун, повзав між курей і їв землю. Інші діти були значно старші і їм докучав цей голопуцьок, який всюди за ними лазив. Намагаючись їх догнати, ти зробив свої перші кроки, Каміло. Я не знала ні про це, ні про те, що ти вимовив своє перше слово: Тіна, бо не міг сказати Етельвіна. Відтоді ти її так і називав.

Факунда займалася рутинними справами: обробляла город, поралась по господарству, пекла на продаж пиріжки і пляцки, ходила на базар в Науелі, балакала з тамтешніми кумасями і верталася з останніми новинами. Вона сказала мені, що за два кілометри від Санта-Клари розміщено військовий контингент. Військові вантажівки забрали кількох селян, і про них нічого невідомо; власники силою повернули собі свої конфісковані земельні ділянки і застосовують репресії проти тих орендарів, які їх захопили: усіх прогнали, багатьох побили, інших арештували.

В окрузі не було жодного відпочивальника чи туриста, хоча вже почалася літня спека: пляжі й площі були безлюдні, готелі стояли порожні, за винятком «Баварії», куди зазвичай приїздили військові та державні чиновники. В Науелі солдати прикладами зігнали групу молоді та змусили побілити вапном мури, розмальовані політичною пропагандою. Одному чоловікові на базарі зламали щелепу за те, що він сказав слово «товариш», яке тепер було заборонене, так само як «народ», «демократія» і «військовий переворот». Правильно було казати «військовий виступ».

— Чоловіків з довгим волоссям і бородою арештовують, б’ють і голять. Ми, жінки, не можемо носити штанів, бо вони не подобаються солдафонам, але як же ми будемо орати землю і чистити стайні в спідницях? — казала Факунда.

Люди були налякані, ніхто не хотів проблем: най­обачніше було сидіти вдома. Тому ми здивувалися, коли одного дня на ферму прийшов іноземець — високий, як баскетболіст, з величезними ступнями, засмаглою шкірою, майже білим волоссям і голубими очима, — який розмовляв іспанською зі словником. Він представився Гаральдом Фіске і запитав, чи є у нас телефон, бо переговорний пункт у Науелі о тій порі було зачинено. То був один із тих спостерігачів за птахами, які щороку приїздили невідь-чому, позаяк наше пташине розмаїття є жалюгідним супроти оргії різнокольорового птаства в басейні Амазонки чи центральноамериканській сельві.

Гаральду Фіске було років сорок, він мав незграбне тіло хлопця, який різко виріс, і передчасні зморшки через надлишок сонця. Носив із собою велетенський наплічник, три біноклі, кілька фотоапаратів і грубий зошит із зашифрованими, як у шпигуна, нотатками. Він був настільки безтолковий, що хотів займатися птахами в загрозливій атмосфері початку диктатури, коли в крані було оголошено воєнний стан, і саме повітря, яким ми дихали, було під контролем військових. Він навіть хотів розкласти намет і отаборитися на пляжі.

— Послухайте, не робіть дурниць. Ви хочете, щоб вас убили? — спитала я його.

— Вже не один рік я щоліта приїжджаю у вашу країну, пані. На мене ніколи не нападали, — впирався він.

— За відсутності напасників тепер ми маємо солдатів.

— Я дипломат, — сказав він.

— Ваш паспорт вам мало послужить, якщо вас застрелять перед тим, як щось спитати. Краще лишайтеся ночувати тут.

— Я постелю вам ліжко Торіто, та якщо він повернеться нині ввечері, доведеться спати на підлозі, — запропонувала йому Факунда.

Так цей чоловік увійшов у наші життя, Каміло. Він був норвезьким дипломатом, повіреним у справах у Голландії, де його чекали дружина і двоє дітей. Він сказав, що закоханий в Латинську Америку, яку об’їздив з півночі на південь під час своїх відпусток і найбільше полюбив нашу країну. Факунда прийняла його, як непутящого сина, і всі роки, і далі приїжджаючи на південь заради тих своїх птахів, він завжди оселявся в Санта-Кларі.

Через тринадцять днів марного чекання верхи на мулі приїхала Яйма. Індіанська знахарка, яка десятиріччями стійко опиралася плинові часу, врешті поступилася старості. Після похорону тітки Пілар я її не бачила і, правду кажучи, думала, що вона померла, та попри її вигляд сторічної відьми вона залишалася такою ж, як завжди, сильною і проникливою. Мене вона знала, відколи я була дівчиськом, але ніколи не виявляла до мене жодного інте­ресу, тому мене здивувало, що вона прибула, аби передати мені звістку, яку переклала Факунда, бо іспанську вона знала так само поганенько, як я її мову.

— Фучан, великий друг, його забрали солдати.

Факунда з риданням впала навколішки, а я думала лише про свого сина.

— Фучан йшов з іншим чоловіком, молодим. Що з ним, Яймо? — затрусила я її.

— Фучана ми бачили. Іншого не бачили. Буде ритуал за Фучаном. Ми повідомимо.

Це означало, що індіанці вважали, що Торіто вже помер.

Якщо Торіто йшов сам, це означало, що він вертався, а мій син, мабуть, врятувався. Я