Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

Через тридцять шість годин, заледве о шостій ранку скінчилася комендантська година, я, посадивши в машину свого внука й узявши необхідний одяг і трохи їжі, поїхала за Хуаном Мартіном на один зі складів «Рустикальних будинків», де його переховував мій брат. Коли я бачила сина востаннє, він був схожий на патлатого проповідника, але тепер на мене чекала висока і худа жінка, із зібраним на потилиці в пучок волоссям і в блакитному фартуху: Лорена Бенітес. Попри маскарад, ти відразу впізнав свого дядька і обвив ручками його шию. Слава Богу, що ти ще не вмів говорити.

Ми не перемовилися жодним словом, доки не виїхали із Сакраменто, проїхали перший блокпост і виїхали на шосе, яке вело на південь. Солдати на блокпосту були нервовими й агресивними, озброєними до зубів хлопцями, які читали наші перепустки повільно, як напівграмотні; вони перевірили моє посвідчення особи, наказали нам вийти з машини і перерили її всю, навіть знімали сидіння, але лише впівока глянули на мниму служницю. Залізна система соціальних класів і мачистська зневага до жінок допомогла нам пройти і цей, і наступні блокпости, які стрілися нам дорогою.

Я запитала Хуана Мартіна, чому він не здався: тим, хто прийде в поліцію добровільно, нема чого боятися — так казали по телевізору.

— На якому світі ти живеш, мамо? Якщо я туди піду, то можу зникнути назавжди.

— Як то зникнути? Я тебе не розумію.

— Будь-кого можуть заарештувати, їм не потрібен привід, а потім вони заперечують, що затримали тебе: ніхто нічого про тебе не знає, ти стаєш привидом. Кількох студентів з мого факультету вбили й арештували понад двадцять викладачів.

— Що ж, мабуть, вони робили щось погане, — пробурмотіла я, повторюючи те, що не раз чула від своїх друзів і знайомих.

— Те саме, що робив я, мамо: захищали демократично обраний уряд.

Поїздом із Сакраменто на ферму їхалося трохи більше ніж дві години, а машиною — три або чотири, але на шляху нас спиняли стільки разів, що ми, вкрай знервовані і вимучені, добиралися в Науель майже сім годин. На щастя, ти майже всю дорогу проспав на руках у Лорени Бенітес, няньки, яка жодного разу не збудила підозр.

Ми приїхали перед комендантською годиною, якої в цій глушині ніхто не вимагав дотримуватися. Торіто і Факунда зустріли нас без слів, хоча, мабуть, здивувалися, побачивши Хуана Мартіна в жіночому вбранні. Думаю, вони без пояснень зрозуміли, що то справа життя або смерті. Мій син у двох словах розповів їм, що коїлося в столиці і решті країни. Санта-Клара була мирною оазою.

— Я мушу перейти через кордон, — сказав він їм.

Тебе, Каміло, голодного, напівмертвого від спраги і в брудних пелюшках, передали просто в руки Етельвіни Муньйос, найстаршої внучки Факунди. Її мати Нарсіса народила її в п’ятнадцять років. Дівчина допомагала бабусі доглядати молодших братів і сестер і поратися на фермі; вона була широка в плечах, мала спритні руки і кругле обличчя, була бистра на розум щодо фундаментальних аспектів життя. До школи вона не ходила, ледве вміла читати й писати — завдяки Люсінді Рівас, яка навчила її тому, що змогла, заки її не зломила спочатку старість, а потім смерть.

Тієї ночі ти спав, скрутившись бубликом, у ліжку між Факундою та Етельвіною, а я вклалася із сином в металеве ліжко, в якому колись спала моя мати. Я лежала в темноті, прислухаючись до звуків ззовні, чекаючи, що будь-якої миті по Хуана Мартіна приїде військовий чи поліцейський джип, і думала про свою роль матері, про те, як я з нею не раз не справлялась через те, що була зайнята роботою, про те, що вся моя увага була зосереджена на його сестрі, про його дух ідеаліста, через який він змалку не знаходив спільної мови з батьком. Заснула я на світанку і проспала кілька годин, а коли прокинулась, то Факунда вже зготувала сніданок; Етельвіна, взявши тебе із собою, пішла доїти корову, а Хуан Мартін допомагав Торіто годувати тварин. Ночами все ще було холодно, на листі дерев блищала роса, і синювата мла піднімалася над зігрітою сонцем землею. Як завжди, свіжі й різкі пахощі лавра принесли мені яскраві спогади про моє дитинство у Санта-­Кларі, яке завжди лишалося для мене священним. Увесь день ми не вистромляли носа з дому, аби не привертати до себе уваги, хоча ферма була розташована на відшибі. В одній зі скринь ми знайшли дещо з одягу, який кілька років тому залишив Хосе Антоніо, а також штани, черевики і пару потятих міллю безрукавок, які однак ще могли придатися втікачеві.

Ми сиділи довкола столу з горнятками чаю і теплим хлібом, який спекла Факунда, і слухали Хуана Мартіна, який розповідав нам про спрощене судочинство і самочинні страти; про затриманих, які вмирали від тортур; про тисячі арештованих людей, яких силоміць забирали в білий день на очах тих, хто наважувався визирнути з вікна; про поліцейські дільниці, військові казарми, спортивні стадіони і навіть школи, переповнені в’язнями, про імпровізовані концентраційні табори, в яких тримали затриманих, та інші жахіття, які здавалися мені неймовірними, бо ми були взірцем демократичного співіснування на цьому континенті, сплюндрованому вождями, диктатурами і державними переворотами. В нашій країні не могло статися нічого з того, про що розповідав Хуан Мартін, це все було комуністичною пропагандою. І хоча тієї миті я майже не вірила в те, що говорив мій син, проте розуміла, що він, либонь, мав серйозні причини, щоб втікати, перевдягнувшись жінкою, тож не стала йому перечити.

Надвечір Торіто почав пакувати необхідне в свою похідну торбу.

— Ти підеш зі мною, Хуаніто, — сказав він моєму синові.

— Ти маєш зброю, Торіто?

— Ось це, — відказав велетень, показавши йому різницького ножа, який слугував йому для всього і який він завжди брав із собою в свої походи.

— Я маю на увазі вогнепальну зброю, — наполягав Хуан Мартін.

— Це не Дикий Захід, тут ніхто не має зброї. Гадаю, ти не збираєшся влаштовувати перестрілки, — втрутилась я.

— Ти не повинен дозволити, щоб мене схопили живим, Торіто. Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Заради Бога, сину! Про що