Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

перевороту, який призвів до кривавої бійні, було скинуто уряд — як це весь час, відколи було обрано президента-соціаліста, передрікав Хуліан Браво. Він так часто почав навідуватися в нашу країну, що, здавалося, переїхав сюди жити. Мені він сказав, що дуже зайнятий державними справами, але не пояснив, у чому вони полягають. Бачилися ми рідко, бо я, ставши бабусею, перебралася у Сакраменто, а він більшість часу проводив у столиці. Якщо і приїздив на південь, то рідко сповіщав мене про це.

Переворот було організовано як воєнну стратегему. Збройні сили і поліція збунтувалися на світанні одного весняного дня, й ополудні бомбардували президентський палац, президент загинув і країна опинилася під владою військових. Одразу ж почалися репресії. У Сакраменто опору не було, навпаки, люди, яких я знала, аплодували, вийшовши на балкони, бо три роки чекали, коли героїчні солдати врятують батьківщину від гіпотетичної комуністичної диктатури, але тут також було оголошено воєнний стан. Солдати у воєнному камуфляжі, з лицями, розмальованими, як в апачів у кіно, аби їх не ідентифікували, і сили безпеки на чорних автомобілях контролювали місто. Дзижчали, як ґедзі, гелікоптери, танки і важкі вантажівки проїздили, руйнуючи дорожнє покриття і розлякуючи бродячих псів, які віддавна були господарями вулиць. Було чутно поліційні сирени, крики, вистріли і вибухи. Заборонили переміщатись, скасували авіарейси, зупинили рух поїздів та автобусів, на дорогах поставили блокпости, щоб ловити диверсантів, терористів і партизанів. Уже не вперше ми чули про цих ворогів батьківщини, права преса застерігала нас, що вони є агентами Радянського Союзу, які готували збройне повстання і мали списки людей, яких збиралися стратити.

Комунікації дуже утруднилися, я не могла поговорити ні з Хуаном Мартіном, який перебував у столиці, ні з Хосе Антоніо, який жив за кілька кварталів від мене. Натомість зненацька приїхав Хуліан, коли я думала, що він в Маямі, і заявив, що в нього нема проблем з пересуванням: він має перепустку, бо надає правлячій хунті важливі послуги.

— Дослухайся до розпоряджень, які дають по телевізору, Віолето, сиди вдома, не йди в офіс, доки ситуація не стабілізується. Якщо схочеш мене знайти, залиш для мене повідомлення в готелі.

У перші три дні в усій країні було введено цілодобову комендантську годину: не можна було виходити на вулицю без спеціального дозволу або — у разі крайньої необхідності — розмахуючи білою хустинкою. Агресивні солдати стусанами та прикладами заганяли людей у військові вантажівки і вивозили невідомо куди, розпалювали на площах багаття, в які кидали книжки, документи, списки виборців, бо демократія призупинялася до нового розпорядження — ще буде видно, чи голосуватимемо ми знову. Політичні партії та конгрес розпустили на невизначений термін, а в пресі запровадили цензуру. Заборонили збиратися у кількості понад шість осіб, але в кількох клубах, включно з готелем «Баварія», люди збиралися, щоб пити шампанське і співати національний гімн. Я маю на увазі заможних людей, які нетерпляче чекали на військовий переворот, зокрема місцевих фермерів, які прагнули повернути собі землі, конфісковані внаслідок аграрної реформи. Захисники соціалістичного уряду, робітники, селяни, студенти і бідняки загалом сиділи тихо по своїх норах, як пояснив мені Хуліан Браво. На телеекранах ми бачили лише чотирьох генералів між прапором і національним гербом, які роздавали накази громадянам, і діснеївські мультфільми. Чутки накочувалися і відкочувалися, мов ураган, але були суперечливими і підтвердити їх було неможливо. Я зачинилася в своєму домі, як звелів мені Хуліан. Я була дуже зайнята своїм внуком, який вже лазив по всіх закутках, пхав пальці в розетки і їв землю з хробаками. Я думала, що невдовзі все нормалізується.

Через три дні, коли комендантську годину на кілька годин скоротили, до мене прийшла міс Тейлор — буцім для того, аби принести дитині порошкове молоко, якого ми не могли дістати вже кілька місяців. Зненацька полиці крамниць заповнили товари, яких раніше не було. Ми сіли у вітальні, щоб, як завше, випити чай «Darjeeling», якому віддавала перевагу моя колишня гувернантка, й оттоді вона виклала мені справжню причину свого візиту.

— Віолето, в столичному університеті зробили облаву. Забрали кількох професорів і студентів, зокрема з факультету журналістики і соціології. Кажуть, що стіни факультету залиті кров’ю.

— Хуан Мартін! — скрикнула я, і моя чашка, впавши на підлогу, розлетілася на друзки.

— Твій син у чорному списку. Він має з’явитися у поліційний відділок, його розшукують. Як голова студентської спілки, він перший у тому списку.

— Що з ним?

— Вчора ввечері, під час комендантської години, він прийшов до нас. Не знаю, як йому вдалося пробратися через кілька провінцій. Він не пішов до тебе, бо тут його шукатимуть насамперед. Ми його сховали, але треба вивезти його за кордон.

— Єдиний, хто нам може в цьому допомогти, це Хуліан.

— Ні, Віолето. Твій син каже, що Хуліан є спільником військових і працює для ЦРУ, яке стоїть за усім цим.

— Він ніколи не виказав би власного сина!

— Ми в цьому не впевнені. Хосе Антоніо думає, що ми можемо сховати Хуана Мартіна у Санта-Кларі, принаймні на якийсь час. На фермі його не шукатимуть. Але як нам його туди переправити? Потяги не їздять, повсюди блокпости.

— Я візьму це на себе, Джозефіно.

Єдине, що я могла зробити для порятунку Хуана Мартіна — звернутися по допомогу до його батька, який вже два тижні перебував у нашій країні. Я домоглася, аби він приїхав у Сакраменто поговорити зі мною, хоча, за його словами, був дуже зайнятий у ці неспокійні дні.

— Скільки разів я попереджав того хлопця, щоб він був обачним? А тепер ти просиш про допомогу! Чи не запізно?

— Той хлопець — це твій син, Хуліане.

— Послухай, Віолето, я нічим не можу допомогти. Ти хочеш, щоб я ризикував своєю кар’єрою? За мною стежать. Якщо Хуан Мартін під час комендантської години зумів добратися до Сакраменто, то зможе сам знайти для себе безпечне місце.

— Я подумала, що він міг би поїхати...

— Нічого мені не кажи! Я не бажаю знати ні де він є, ні куди збирається. Що менше я знатиму, то краще. Я не можу бути причетним до цього.

— Цього разу йдеться не про тебе, Хуліане. Єдине, що зараз важить, це Хуан Мартін. Хіба ти не бачиш, що людей убивають?

— Це війна з комунізмом. Мета виправдовує засоби.

Хуліан Браво був бандитом і мав погані стосунки з власним сином, але, як я і припускала, знехотя допоміг мені вивезти Хуана Мартіна із Сакраменто. Не минуло й