Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— І хропів на додачу, — докинув я.

— Скільки ж ви вже пройшли?

— Мабуть, ліги зо дві.

— І нітрохи не втомилися?

— Чому ж, — зізнавсь я, — втомивсь, але не так, щоб падати й відпочивати.

— Ну ви й міцний! — здивувався він. — Не дай Боже мати вас за ворога! Скажіть, ви точно не Диявол?

— Він! — засміявсь я. — Чи ти не чуєш запаху сірки? І праве копито розболілося так, що хоч криком кричи.

Він і собі засміявся, щоправда, перед тим усе-таки потягнув шумно носом. Мені це не сподобалося.

Насправді ж, за моїми підрахунками, ми пройшли вже чотири ліги і ще трішки. Хоч би він знову задрімав і не морочив собі голову подоланими відстанями. Руки мені вже поболювали.

— А хто були ті шестеро, яких ти порішив? — поцікавивсь я.

— Хранителі кола, — пояснив він. — Колись вони були людьми, а стали одержимими. Моліть Бога, сер Корі, щоби душі їхні упокоїлися з миром!

— Хранителі кола? — перепитав я. — Що за коло?

— Коло пітьми — це місце, де панує безлад і появляються мерзенні тварюки... — він голосно зітхнув. — Звідти пішла та пошесть, яка занапастила нашу землю.

— Ніколи б не подумав, що цю землю щось уразило, — зауважив я.

— А ми далеко від того кола, та й мешканці земель Ґанелона не здадуться просто так, без бою. Але те коло росте та росте. І щось мені підказує, що вирішальна битва відбудеться не деінде, а тут.

— Так розказуєш, що згоряю від цікавості...

— Скажу так, сер Корі. Якщо ви ще не чули про те коло, то вам про нього краще і не знати. Не думайте про нього, обминіть його десятою дорогою і йдіть туди, куди йшли. Я мав би за велику честь повоювати поруч з вами, та якщо вже по правді, то це не ваша війна. Крім того, хто його знає, чим усе закінчиться...

Дорога взялась угору. А трохи згодом, крізь просвіт у деревах, я побачив на віддалі дещо, від чого мимоволі зупинився. Тієї ж миті у пам'яті спливла місцина, дуже схожа на цю.

— Що? Що таке?.. — завовтузився мій підопічний. — Овва, та ви ж ішли скоріше, ніж я думав! Оце і є той замок Ґанелона, до якого ми добиралися.

І тут я згадав потрібне. Це сталося само собою, мимохіть. Ґанелон був відступником та вбивцею, кілька століть тому я викинув його з Авалону. Як? Дуже просто. Переніс у іншу Тінь та інший час, так само, як трохи згодом вчинив зі мною Ерік. Дуже хотілося б вірити в те, що вигнаний з Авалону Ґанелон не потрапив сюди. Куди завгодно, тільки не сюди! Ймовірність того, що він перенісся сюди, у цю Тінь, була дуже й дуже малою, однак вона залишалася. Так, Ґанелон був простісінький смертний із куцою (якщо порівнювати з нами) тривалістю життя, а від його вигнання минуло шість століть, однак деколи час викидає цікаві колінця. Цілком могло бути так, що він у цьому світі біжить інакше, і поки в нас сплине століття, тут минає рік. Час — таке саме породження Тіні, як і будь-який інший її атрибут, а стосовно його властивостей, то навіть Дворкін не міг знати всього про час. Утім, може, й знав. Можливо, саме через те знання він і схибнувся розумом? Стосовно мене, то з усіх реалій, у котрих однією з головних ознак є час, найважчим було відбувати ув'язнення в підземеллях Амбера. Чомусь я був упевнений у тому, що володар замку — не той Ґанелон, що служив мені вірним помічником, а потім став заклятим ворогом. Хто-хто, а він точно не боровся б проти того зла, яке хвиля за хвилею прокочувалося цією землею. Більше того, я був готовий побитись об заклад, що той Ґанелон уже давно верховодив би цими пекельними тварюками.

Той, кого я зараз ніс, примушував мене добряче поламати голову. Він або його двійник мешкав у Авалоні в ті часи, на які припадало вигнання Ґанелона. Це означало, що тутешній (та й тамтешній) час спливає і справді повільніше.

Я не боявся зустрічі з Ґанелоном. Не переживав, що він мене впізнає. Однаково Ґанелон нічого не знає про існування Тіней-відображень. Єдине, що йому відомо напевне, то це те, що я викинув з ним чорнокнижницький фокус, аби уникнути смертної кари, і велике питання, що саме було б для нього гіршим покаранням — позбавлення життя чи існування у світі, нав'язаному силоміць?

Але той, кого я зараз тримав на руках, потребував відпочинку і даху над головою, тож я вперто йшов далі.

Ішов і на ходу думав...

Зустріч зі мною начебто пробудила у рицареві якісь спогади. Цікаво, думав я, якщо у цьому світі, який так нагадує Авалон (хоча насправді то не Авалон), ще збереглися спомини про мого двійника, наскільки вони позитивні? І як, яким чином вплинуть на ставлення людей до мене, коли скажу їм, хто я насправді?

Сонце хилилося до горизонту. Потягнуло вечірньою свіжістю — передвісником холодної ночі. Поранений знову похропував у мене на руках, і я вирішив решту шляху подолати швидким бігом. Мене не дуже звеселяла думка, що, коли незабаром споночіє, цей ліс почне кишіти бридкими почварами, котрі населяють те трикляте коло, про яке я, до того ж, нічого не знав. У тому, що воно є, та в тому, що його краї десь зовсім близько, не сумнівався жодної миті.

Біг у сутінкових тінях, які щохвилини довшали, і щосили відганяв од себе тривожні передбачення. Мене не полишало відчуття, що хтось іде назирці за нами, дочікується нас у засідці, стежить за нами пильним оком... Коли бігти далі вже не було сил, я зупинився. Тривожне передчуття посилилось, і цієї миті я почув легкий шелест кроків, наче хтось скрадався за нами.

Поклавши ноші на землю, я витягнув меч та розвернувся.

Їх було двоє — двійко величезних котів.

На вигляд — викапані сіамці, тільки як тигр завбільшки. Їхні очі були золотаво-сонячні, позбавлені зіниць. Коли я обернувся до них, вони всілися на землю і не кліпаючи дивилися на мене.

Від мене до котів було зо три десятки кроків. Я став між ними й ношами, підняв меч напоготів.

Той із них, який сидів ліворуч, розкрив пащу. Мені здавалося, що він загарчить чи, можливо, замуркає, однак почув