Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

— Цей чоловік от-от помре.

Голос був нелюдський, писклявий і дуже пронизливий.

— Але ж він іще живий, — подібним голосом озвався другий кіт.

— То вбий його, — сказав перший.

— А що робити з тим, який коло нього, з мечем у руках? Не подобається мені цей меч...

— Він смертний?

— Підійди, тоді побачиш, — проказав я неголосно.

— Він худий і, напевне, старий.

— Але ж він ніс отого, другого, від керна аж сюди, робив це швидко та без відпочинку... Заходимо з боків.

Коти встали, я кинувсь їм назустріч, і той, який був праворуч, скочив на мене.

Мій меч розкроїв йому череп і розітнув плече. Поки я висмикнув клинок та розвернувся, другий шугнув коло мене, рвучись до нош, і я щосили вдарив по його спині.

Лезо меча пройшло через усе котяче тіло, розітнувши його надвоє. Кіт пронизливо вискнув, мов крейда по дошці, розпався на дві половини й спалахнув вогнем. Перший кіт загорівся раніше.

Той, якого я розсік надвоє, був ще живим. Він повернув до мене морду, і коли його сяйливі очі стрілися з моїми, проказав:

— Ось і настала моя остання смерть. Я впізнав тебе, Зачинателю. Навіщо ти вбив нас?

Вогонь охопив його голову.

Відвернувшись од нього, я витер лезо меча об траву і заховав його у піхви. Тоді підняв із землі ноші та й пішов собі далі. Відповідати на котячі запитання мені зовсім не хотілося.

Помалу починав розуміти зміст того, що відбувалося тут.

Подеколи мені й тепер уві сні ввижається охоплена вогнем котяча голова, і я прокидаюся, увесь зарошений потом. Моє тіло б'є дрібний дрож, густа ніч здається ще темнішою, а з непроглядної темряви проступають химерні постаті, які не описати жодними словами.

Замок Ґанелона був оточений наповненим водою ровом, міст до вхідної брами з огляду на пізню пору вже підняли. Кожен ріг високого фортечного муру вінчала вартова башта. За стінами також стриміли вежі, чимало з них сягали вгору ще вище, ніж вартові споруди. Гострі шпилі лоскотали черево низьким темним хмарам, заступали вечірні зорі, які одна за одною спалахували в небі й кидали чорні тіні на схил височенького пагорба, на котрому стояла Ґанелонова цитадель. У кількох вежах уже світилось, і вітер доніс до мене слабкий відгомін голосів.

Зупинившись навпроти моста, я поклав ноші з пораненим на землю, приставив руки до рота і на весь голос гукнув:

— Еге-ге-гей!.. Ґанелоне! Прийми двох подорожніх, яких застала в лісі ніч!

Почувши брязкіт металу по каменю, я зрозумів, що хтось уважно дивиться на нас згори. Покосився в той бік, звідкіля линув брязкіт, однак мій зір іще не відновився повністю, йому бракувало колишньої гостроти.

— Хто там? — озвався чийсь голос, низький та гучний.

— Поранений рицар Ланс і Корі з Кабри, який приніс його сюди.

Я чув, як він переказує мої слова другому вартівникові, а той третьому, і так далі низкою.

Після кількох хвилин чекання так само низкою прийшла відповідь.

— Відійдіть трохи далі! Зараз ми спустимо міст, і ви зайдете в замок!

Він ще не закінчив, як у темряві зарипіли невидимі ланцюги, і незабаром на землю біля нас, важко гупнувши, опустився міст. Узявши на руки ноші з пораненим, я рушив до вхідної брами.

Ось так я доставив сера Ланцелота Озерного до замку Ґанелона, котрому я вірив, як рідному братові. Тобто не вірив жодному його слову.

Навколо зчинилася метушня, і незабаром мене оточили озброєні люди. Утім, ніхто з них не виказував ворожості, в їхніх очах була тільки цікавість. Я ступив на широкий, замощений каменем замковий двір, освітлений смолоскипами. Чимала його частина була зайнята похідними постелями. У ніс ударила мішанина із запахів поту, диму та коней, до всього того домішувались аромати їжі. Тут, усередині фортеці, квартирувала невеличка армія.

Довкруж швидко утворився натовп. Люди з цікавістю дивилися на мене, неголосно про щось перемовляючись. Потім з юрби вийшли двоє у повному бойовому спорядженні; один з них, торкнувши мене за плече, сказав:

— Ходіть із нами.

Довелося піти, куди вони мені показали: я — посередині, вони — з боків. Люди, які стояли колом, розступилися, пропускаючи нас. Іззаду з рипінням почали підіймати міст через рів.

Ми наблизилися до головної замкової вежі з чорного каменю. Опинившись усередині неї, пройшли коридором до зали, де, мабуть, відбувалися всякі прийоми, та повернули до сходів. Мій проводжатий, який ступав праворуч, жестом показав мені підійматися. На другому поверсі ми зупинилися перед важенними дубовими дверима, й один з охоронців постукав у них.

— Заходьте, — озвався чийсь голос. На превеликий мій жаль, мені він видався дуже знайомим.

Ми зайшли.

Він сидів за масивним дубовим столом біля широкого вікна, що виходило в замковий двір. Чорна сорочка та чорні штани, поверху — коричнева шкірянка. На ногах його були чоботи з темної шкіри, на які вільно спадали холоші. На широкому поясі бовтався кинджал із роговим руків'ям. Меч — не бозна-який довгий — лежав перед ним на столі. Він мав руді волосся й бороду, в яких проблискували нитки сивини, та чорні, мов ебенове дерево, очі.

Поглянув спочатку на мене, потім — на двох охоронців, які заносили до зали ноші.

— Перекладіть його на ліжко, — розпорядився він. І додав: — Родеріку, подбай, щоб він мав усе необхідне.

Родерік, його лікар, був чоловік у літах і не справляв враження людини, здатної чимось нашкодити. Мене це трохи заспокоїло. Не для того я ніс Ланса стільки часу, щоб він стік тут кров'ю.

Тоді Ґанелон обернувся до мене і запитав:

— Де ти його знайшов?

— На п'ять ліг південніше вашого замку.

— Хто ти такий?

— Люди звуть мене Корі, — відповів я.

Він зміряв мене пильним поглядом, його губи, прикриті вусами та вигнуті, мов тіло хробака, скривились у посмішці.

— І яка роль відведена тобі у цьому дійстві?

— Не розумію, на що ви натякаєте, — сказав я.

Плечі я опустив, а говорив неголосно, розтягуючи слова. Борода моя була довша, ніж його, і припорошена пилом. Я знав, що виглядаю старішим. Він вивчав прийшлого, намагаючись зрозуміти, хто я та звідки, і помалу я усвідомлював, яку думку він має про мене.

— Я запитав, чому ти вирішив йому допомогти? — пояснив Ґанелон.

— А як же інакше! Людина людині товариш і брат, ну й усе таке.

— Ти