Читати книгу - "Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна"

Я мовчки кивнув.

— Гаразд, можеш гостювати тут стільки, скільки забажаєш.

— Дякую, я у вас не забарюся. Може, вже завтра піду собі далі.

— Роби як знаєш, а зараз вип'ємо по келиху вина, й ти розповіси мені, коли та як знайшов Ланцелота.

І я розповів.

Ґанелон уважно, не перериваючи, слухав мою розповідь, на жодну мить не зводячи з мене проникливого погляду. Я завжди скептично ставився до вислову «палити очима», вважав його банальним, беззмістовним, однак зараз мені так не здавалося. Ґанелон буквально пропікав мене поглядом. Увесь вечір я терзався думкою, що ж він знає про мене, у чому підозрює.

А потім навалилася втома: вона пазурами вчепилась у мене, і я почав куняти. Напруження дня, що минув, вино, тепла зала — все це зробило свою справу, й у мене несподівано виникло відчуття, що я стою у зальному куті та неначе збоку слухаю свої слова й бачу себе. Немовби роздвоївшись, я бачив себе так, як і будь-яких інших людей. І з усією очевидністю зрозумів, що до колишньої моєї витривалості мені ще дуже далеко, дарма що вистачило сил пронести Ланселота. А ще я з подивом відзначив, що в мене труситься рука.

— Я дуже перепрошую, — долинув до мене мій голос, — але, боюся, денна втома таки бере своє...

— Звісно, звісно, — сказав Ґанелон. — Продовжимо розмову завтра. А поки що тобі слід відіспатися. Приємних сновидінь!

Сказавши це, Ґанелон підкликав одного з охоронців і наказав йому відвести мене до опочивальні. Напевне, я добряче шпортався йдучи, бо пригадую, як той підтримував мене за лікоть і скеровував у потрібному напрямку.

Ту ніч я проспав як убитий. Сон мій був глибокий, безбарвний і тривав аж чотирнадцять годин.

Уранці в мене нили, мабуть, кожен м'яз, кожна кісточка.

Прокинувшись, вирішив насамперед умитися. Чиясь добра душа залишила на високому комоді миску з водою, мило та рушник.

У роті досі дерло від дорожньої куряви, очі різало від деревного пуху. Я сів, годину за годиною пригадуючи вчорашній день.

У колишні часи я без упину ніс би Ланцелота й п'ять, і десять ліг, а потім почувався б так, мовби нічого не було. У колишні часи я, долаючи опір суперника, зміг зійти на вершину Колвіру і вступити в Амбер.

Та все це так і залишилось у колишніх часах. І несподівано я почувся такою руїною, якою, либонь, виглядав ув очах людей.

Так не піде, з цим треба щось робити!

Вага й сили поверталися до мене дуже повільно. Отже, треба діяти так, щоб це відбувалося швидше.

І тоді я вирішив, що тиждень-два здорового життя та посилених тренувань — це саме те, що потрібно. Ґанелон, наскільки міг зрозуміти з його поведінки, мене не впізнав. Це влаштовувало мою особу. Мабуть, скористаюся його гостинністю, адже вона стала як ніколи доречною.

Дійшовши цього висновку, я подався на пошуки кухні. Знайшовши її, поснідав на славу. Власне, вже наближалась обідня пора, та для мене, позаяк тільки-но прокинувся, це був таки сніданок. Дуже хотілося курити, хоча й те, що курива не мав, викликало у мені якусь хворобливу радість. Мойри[39], змовившись, уважно стежили, щоб я дотримувався обраної лінії.

Після сніданку вийшов у двір, туди, де гомонів яскравий, метушливий день. Тривалий час просто спостерігав за людьми, які займалися тим, чим зазвичай займаються військові у перервах між боями.

У дальньому кінці двору тренувалися лучники, вони дзвеніли тятивою, намагаючись поцілити в мішені, прикріплені до в'язок сіна. Я зауважив, що на великих пальцях у них наперстки, а тятиву вони беруть не трьома пальцями, як, скажімо, робив би я, а на східний копил, тож трохи спантеличився. Що ж це за Тінь? Мечники у двобоях орудували не тільки лезами, а й вістрями мечів, а клинків і манер фехтування яких тут тільки не було! Я спробував на око оцінити кількість воїнів, виходило з вісімсот. І це лише тут, у дворі, а скільки їх ще поза двором? Цього я не знав. Кольори облич, волосся та очей були теж різними, від білосніжних до смоляно-чорних. Бренькання тятиви і брязкіт клинків перемішалися з різноманітними акцентами, хоча мова всіх була одною-єдиною. В Авалоні розмовляли тою самою мовою, що й у Амбері.

Поки я стояв дивлячись, один з мечників махнув рукою, сигналізуючи про закінчення бою, опустив зброю, витер чоло і відійшов убік. Його суперник виглядав ще порівняно свіжо, і я вирішив скористатися нагодою провести невеличкий тренувальний двобій.

Підійшовши до них ближче, показово всміхнувся й назвався:

— Я Корі з Кабри. Стежив за вами, і мені сподобалось, як ви б'єтеся. — Тоді обернувся до чорнявого здоровила, котрий з насмішкуватим виглядом перезирнувся зі своїм напарником, який відпочивав, і запитав: — Не хочеш пофехтувати зі мною, поки твій друг відпочине?

Не припиняючи всміхатися, він пальцем показав собі на рот, опісля на вухо. Я повторив запитання кількома різними мовами, однак він усе одно мене не зрозумів. Тоді я показав на меч, потім по черзі на здоровила, на себе, і нарешті до нього дійшло, чого добиваюся. Його низький на зріст партнер протягнув мені свого меча. Йому, схоже, сподобалася те, що я пропонував.

Я взяв у нього меч. Він був трохи коротшим і важчим, аніж мій Ґрейсвандір. (Ґрейсвандір — це мій меч, і тут я вперше згадую про нього. Він заслуговує на окрему розповідь, але не певен, що варто говорити про нього тепер, коли ви ще не знаєте всіх перипетій, котрі змусили мене обрати ту дорогу, на яку я став. Ну принаймні тепер, почувши цю назву, вже точно знатимете, про що мова.)

Я зробив кілька помахів, щоб рука звикла до меча, зняв плащ, відкинув його вбік і зайняв оборонну позицію.

Мій візаві пішов у наступ. Відбивши його напад, я зробив контр-випад. Супротивник відбив мій удар і знову перейшов в атаку. Я вдруге відбився від нього, зробив оманний рух і кинувсь у наступ... За п'ять хвилин двобою зрозумів, що мені протистоїть гідний суперник. Однак я зрозумів і те, що володію мечем краще за нього. Супротивник двічі зупиняв бій і просив іще раз показати деякі рухи, які я застосовував. Схоплював він їх на льоту. Хвилин через п'ятнадцять воїн почав широко всміхатися. Мабуть, це була та межа, досягнувши якої, більшість його супротивників просто не мали сил протистояти такій навалі (якщо, звісно, їм щастило протриматися цей час, бо витривалість у здорованя