Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

— Чому?

Юпітер зробив гримасу.

— Цей спосіб подорожування не всім підходить. Деякі люди, які їздили Павутинною лінією, повернулися… зіпсованими. Їхні розум і тіло, один раз роз’єднані, вже ніколи не змогли ідеально поєднатися. Вони постійно були розладнаними, і це довело їх до божевілля. Це дуже небезпечна справа, якщо ти не знаєш, що робиш.

— Я не знаю, що роблю! — сказала Морріґан, трохи налякана. — Чому ви пустили мене сюди?

Він пирхнув.

— Якщо хтось і може їздити Павутинною лінією, то це ти.

— Чому я?

— Тому що ти… — Він затнувся, ніби зловивши себе на чомусь. — Тому що ти… зі мною. — Він подивився вбік. — Ми не можемо залишатися тут надовго. Зрозуміла?

Вона не була впевнена, чи відчула розчарування, чи полегшення.

— Але я не хотіла просто відвідати їх. Я хотіла по-справжньому повернутися.

— Я знаю, що це не те, чого ти очікувала. Я просто хотів, щоб ти була точно впевнена, перед тим як…

— Веселого Різдва! — Айві пропливла коридором до них, широко посміхаючись. Морріґан ступила вперед, збираючись усе пояснити, але її мачуха пройшла прямо повз неї, прошелестівши атласом і залишаючи за собою хмару нудотно-солодких парфумів. — Веселого Різдва всім!

Морріґан пішла за нею до вітальні. Вона була заповнена гостями, кожен з яких підняв келих до осяйної господині. Айві зробила жест молодому чоловікові за піаніно, і він почав грати жваву різдвяну мелодію. Корвус — одягнений у смокінг із трояндою в петлі — подивився на дружину через усю кімнату.

— У них вечірка, — помітила Морріґан. — Вони ніколи не проводять вечірок.

Юпітер нічого не сказав.

Вона дивилась, як Айві та її батько зустрілись в імпровізованому танці, а гості підбурювали їх оплесками. Один чоловік сказав щось Корвусові, коли він вальсував повз, і Корвус закинув голову назад і засміявся. Морріґан могла порахувати на пальцях однієї руки всі рази, коли бачила, як її батько отак сміявся. Узагалі-то вона могла порахувати це на одному пальці. Включно з цим разом.

— Вони не бачать мене?

Юпітер відхилився, залишаючись біля стіни.

— Тільки якщо ти цього захочеш.

Морріґан насупилася.

— Я хочу цього.

— Очевидно, що ні.

Айві змінила оформлення вітальні. У ній з’явилися нові штори, нова (барвінково-блакитна) оббивка і шпалери у квітах. Кожна доступна поверхня була вкрита фотографіями у рамках, де Корвус, Айві та нова дитина — ні, діти. Близнюки. Пара однакових рожевощоких хлопчиків зі сніжно-світлим волоссям, як у їхньої матері. На подвійній срібній фоторамці красивими літерами були вигравіювані імена: Вольфрам і Ґантрам.

Так, у Морріґан є брати. Вона намагалася перетравити ці новини, поки навколо неї вирувала вечірка, але її мозок відмовлявся прийняти цю думку. «У мене є брати, — думала вона знову і знову, — у мене є брати». Але ці слова були легкі, наче повітря, і не мали зовсім ніякої ваги і значення, тому вона відпустила їх.

Морріґан думала, де може бути Бабуся, а тоді раптом усвідомила, що вже знає це.

Зала мертвих Кроу була темна й мовчазна. Вона була зовсім такою, якою її запам’ятала Морріґан — холодна, порожня і затхла. Але змінилася одна річ: тепер тут висів її власний портрет.

Насправді ніхто, крім Морріґан, не називав це Залою мертвих Кроу. Її справжньою нудною назвою була Портретна зала. Але сюди потрапляли лише портрети тих людей, які були членами родини Кроу, і тільки мертвих. Чомусь це було улюблене місце Бабусі — іноді вона пропадала тут годинами, і якщо колись треба було знайти її, відомо, що вона тут. Стоїть у Залі мертвих Кроу і дивиться на родовід, починаючи з Карріона Кроу (пра-пра-пра-прадід Морріґан, випадково застрелений своїм лакеєм на полюванні) і закінчуючи Камамбером Кроу (хорт її батька, що зжував цілу коробку піни для ванни).

Морріґан здивувалась, коли побачила, що Бабуся виділила для неї особливе місце між поважною Великою Тіткою Вороною, яка померла, впавши зі свого коня, і Дядьком Бертрамом, братом Корвуса, який у молодому віці помер від гарячки. Бабуся завжди детально і скорботно розповідала, що сталося з яким Кроу. Пізній портрет матері Морріґан, який уже двічі знімали, висів унизу в дальній частині зали, серед найменш улюблених домашніх тваринок і дальніх кузин.

Художник, якому довірили писати портрет Морріґан, уже понад шістдесят років писав портрети Кроу. Це означало, що він дуже старий і нестерпно повільний, і Морріґан повинна була незворушно стояти годинами, поки він боровся зі своїми пензлями та інколи кричав щось на кшталт «Не рухайся!», або «Звідки падає ця тінь?», або «Я бачу, як ти дихаєш!», або «Не чухай носа, бридка дитино!».

Під час позування для портрета в останню хвилину в день Вечоріння до кімнати зайшла Айві з вимірювальною рулеткою, затиснувши телефон між вухом і плечем, беручи мірки з Морріґан.

— Сто двадцять сантиметрів у довжину… так, я повинна так думати принаймні… О ні, ширше, ніж це, у неї досить широкі плечі… Скільки коштує червоне дерево? Тоді, думаю, сосна. Ні-ні, Корвус хотів червоне дерево, ми не можемо дозволити собі дешевий вигляд. Рожева шовкова підкладка, звичайно, з гаптованою подушкою і рожевою стрічкою. І, я думаю, ти доправиш це до будинку? Тобто коли? Завтра і якомога швидше, звичайно!

Тоді вона вилетіла з кімнати, не сказавши ні Морріґан, ні художникові жодного слова. Як тільки до дівчинки дійшло, про що була ця розмова, весь залишок дня вона дратувалась, що в її труні має бути стільки рожевого. У результаті на стіні тепер висів портрет, де Морріґан сердито й зухвало склала руки на грудях.

Це вперше Морріґан побачила закінчену роботу. Вона їй сподобалася.

— Хто тут?

Бабуся стояла біля вікна в темній кімнаті, освітлена лише лампами, що були в коридорі. Вона була у своїй звичній суворій чорній сукні, з прикрасами на шиї, а її темно-сиве волосся було забране високо на голові. У повітрі стояв знайомий деревний аромат її парфумів.

Морріґан обережно наблизилась до неї.

— Це я, Бабусю.

Бабуся підозріло окинула поглядом темну кімнату.

— Тут хтось є? Відповідайте!

— Чому вона не бачить мене? Я хочу, щоб вона побачила мене, — прошипіла Морріґан до Юпітера.

— Спробуй ще, — відповів він, легенько підштовхуючи її вперед.

Вона глибоко вдихнула, стиснула руки в кулаки, і щосили подумала: «Подивись на мене. Прошу, подивись на мене».

— Бабусю? Це я. Я тут.

— Морріґан? — хрипко прошепотіла Бабуся. Вона широко розплющила очі та підступила ближче до внучки, хитаючи головою, ніби намагаючись звільнити її. — Це… чи може це бути?..